Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

Про газети Шеріл не думала доти, доки Джим попросив її прийти до нього додому, і вона виявила там цілий натовп людей із блокнотами, камерами та спалахами. Вперше побачивши свою фотографію у газеті (світлина, на якій вони були удвох; Джимова рука обхоплювала її стан), вона вдоволено загиготіла, пихато прикидаючи, чи кожен мешканець міста це бачив. Та незабаром задоволення вивітрилось.

Її фотографували за прилавком крамнички дешевих товарів, у метрополітені, на ґанку мебльованих кімнат, в її власній жалюгідній спальні. Тепер вона погодилась би взяти у Джима гроші, щоб усамітнитися на всі ці тижні після їхніх заручин у якомусь захованому від людських очей готелі, але він не пропонував.

Здавалося, він хотів, щоб Шеріл залишилася там, де була. Газети друкували фотографії Джима за столом, у вестибюлі Термінала «Таґґарт Трансконтиненталь», біля сходинок до його приватного вагона, на офіційному бенкеті у Вашингтоні.

Величезні газетні шпальти, статті в журналах, голоси на радіо, кінохроніка — все це злилось у суцільний, протяжний, тривалий крик про «Попелюшку» та «демократичного бізнесмена».

Вона вмовляла себе не впадати в підозри, коли її охоплювала тривога. Переконувала не бути невдячною, коли почувалась скривдженою. Такі почуття навідували її лише кілька разів, коли вона прокидалась посеред ночі й мовчки лежала у своїй кімнаті, не в змозі заснути. Шеріл знала, що їй знадобиться багато років, щоб відновитися, повірити, зрозуміти. Крізь дні свої вона брела, хитаючись, наче людина, яка зазнала сонячного удару. Перед очима була тільки постать Джима Таґґарта, така, якою побачила його вперше у вечір великого тріумфу.

— Послухай-но, дитино, — звернулась до неї авторка колонок про любов, коли Шеріл востаннє стояла посеред своєї кімнати, стрічки весільної вуалі струменіли, немов кришталева піна, від волосся і аж до вкритих плямами дощок підлоги. — Тобі здається, коли в житті хтось зазнає кривди, це стається через його власні гріхи, — за великим рахунком, це таки правда. Та існують люди, які намагатимуться скривдити через те добре, що побачать у тобі, знаючи про те, що це добро, потребуючи його і за це тебе ж караючи. Зіткнувшись із цим, не дозволь собі зламатися.

— Не думаю, що я боюсь, — сказала вона, зосереджено дивлячись поперед себе, тимчасом як сяйво усмішки розтоплювало серйозність її погляду. — У мене немає права чогось боятись. Я надто щаслива. Розумієте, я завжди думала: немає сенсу в людях, які вважають, ніби все, що залишається робити в цьому житті — це страждати. Я не збиралася цьому коритися і здаватись. Я думала, що можуть відбуватися речі прекрасні та величні. І не очікувала, що це станеться зі мною: не так багато і не так швидко. Але я постараюсь бути достойною цього.

— Гроші — це корінь зла, — сказав Джеймс Таґґарт. — За гроші щастя не купиш. Любов подолає будь-які бар’єри та соціальні перешкоди. Можливо, це банально, хлоп’ята, але саме так я почуваюсь.

Він стояв у яскравому світлі бальної зали готелю «Вейн-Фолкленд» серед репортерів, які оточили його, щойно закінчилась весільна церемонія. Чув, як за межами кола, наче прибій, вирував натовп гостей. Шеріл стояла поруч, її рука у білій рукавичці лежала на чорній тканині його рукава. Вона намагалася пригадати слова церемонії, досі не вірячи, що насправді їх чула.

— Міс Таґґарт, як ви почуваєтеся?

Запитання долинуло до неї звідкілясь із кола репортерів. Вона немов опритомніла: два слова несподівано повернули її до реальності. Шеріл усміхнулась і, глитнувши, прошепотіла:

— Я… Я дуже щаслива…

З протилежного краю зали Оррен Бойл, який здавався занадто опецькуватим для свого парадного вечірнього костюма, та Бертрам Скаддер, занадто кістлявий для свого, вивчали натовп гостей із однією думкою, хоча жоден із них цього б не визнав. Оррен Бойл частково пояснив собі, що шукає обличчя друзів, а Бертрам Скаддер вважав, що збирає матеріал для статті. Проте обидва, незалежно один від одного, подумки малювали схему облич, які бачили, класифікуючи їх на дві категорії: «Прихильність» і «Страх». Тут були люди, присутність яких свідчила про особливу протекцію, що сягала Джеймса Таґґарта, і люди, що їхнє тут перебування видавало бажання уникнути його ворожості; одні уособлювали руку, опущену для того, щоб підтягнути його вгору, а інші — спину, зігнуту, щоб він міг видряпатися. За тодішнім неписаним кодексом ніхто не отримав і не прийняв запрошення від людини, яка посідала важливе суспільне становище, якщо не був позначений тим чи тим із вказаних мотивів.

Люди з першої категорії — здебільшого молоді. Вони прибули з Вашингтона. Старші за віком, із другої категорії, були бізнесмени.

І Оррен Бойл, і Бертрам Скаддер використовували слова, як інструмент, що допомагав їм уникати власних думок.

Слова здавались їм зобов’язанням, з наслідками якого вони не хотіли зіштовхуватися. Щоб складати схеми, слова не були їм потрібні. Класифікація здійснювалась за допомогою фізичних засобів: сповненого пошани поруху брів, що дорівнював емоційності слів: «О, так!», адресованій першій групі, та саркастичному здриганню губ, що ілюструвало емоцію: «Ну-ну!» — для другої групи. Одне обличчя на якусь мить збило бездоганну роботу їхніх механізмів вирахунку; коли вони побачили холодні сині очі та біляве волосся Генка Ріардена, їхні м’язи мало не розірвалися від емоції, рівноцінної до вигуку: «Ого-го!» Повна сума всієї схеми приблизно дорівнювала могутності Джеймса Таґґарта. Це додавало переконливості загальній картині.

Вони знали, що Джеймс Таґґарт цілком свідомий того, що відбувалося, коли побачили, як він ходить серед гостей. Рухався жваво, його хода нагадувала азбуку Морзе і складалась із нетривалих просувань та коротких зупинок, з натяком на легке роздратування, ніби знав, скількох людей його невдоволення може непокоїти. Ледь помітна посмішка на його обличчі була позначена зловтіхою; він наче знав, що, прийшовши сюди його уславити, люди принижувалися; і від усвідомлення цього нібито діставав задоволення.

Позаду нього продовжував рухатися слідом цілий почет, учасники якого мовби вважали своєю функцією дарувати йому окреме задоволення, дозволяючи себе ігнорувати. Містер Моуен стрімко прошмигнув серед цього почту, і доктор Прітчетт, і Бальф Юбанк.

Найбільш наполегливий був Пол Ларкін. Він і далі нарізав кола навкруги Таґґарта, наче намагався засмагнути, підставляючись під випадкові сонячні промені; його тужлива посмішка аж волала про увагу.

Очі Таґґарта швидко і крадькома ковзали юрбою, як ковзає промінь злодієвого ліхтарика. Це, згідно з м’язовою абеткою, очевидною для Оррена Бойла, означало, що Таґґарт шукає когось, але не хоче, щоб це