Читати книгу - "Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка)"

З кущiв вилетiли птахи, затрiпотiли крилами. Я розкинула руки, спробувала лягти, але було пiзно. Мене затягнуло вже до середини стегон, i що бiльше я борсалась у водi, то безвихiднiшою ставала ситуацiя.

На вiдстанi витягнутої руки не було жодного кущика, жодного деревця, лише жмутики болотяної трави, якi топилися пiд долонями.

Неймовiрно жахливий сон, гiршого не було за все життя. Зараз прокинуся, тiльки б вдалося зусиллям волi розплющити очi. Лежатиму в лiжку, скута кригою жаху, впершись очима в стелю та намагаючись знову не провалитися в сон, аж поки кров не побiжить у застиглих руках i ногах.

Чимдуж заплющила очi, спробувала їх розплющити. Треба сильно-сильно спробувати це зробити – ну ж бо, давай, давай! – зараз побачу свою кiмнату, втримаюсь на поверхнi сну бодай двi-три секунди. Встану, пiду на кухню пити воду й остаточно вiджену вiд себе нiчний жах. Не дам собi заснути, поки не буду впевнена – повернення в це болото вже не буде.

Холодна вода i болотяний сморiд занадто переконливо реальнi.

Це… не сон.

Вода вже дiставала грудей, важко дихалося.

– Тримай, – сказав голос.

Борода. Бурштиновi очi. Мiцна гiлляка перед моїм носом. Ухопилася вiдразу, судомно, намертво.

Бородань обережно вiдповз – пiд ним були якiсь гілки, – потягнув мене на себе. Тiло напружилось, ноги трималися пастки. Здається, вiн перекотився через спину, щось таке незрозумiле зробив, – i висмикнув мене до себе. Трясовина чвакнула за моєю спиною, розчаровано вiдпускаючи полонянку.

Його руки були в рубцях, давнiх свiтлих та свiжих фiолетового кольору.

Опинилася так близько бiля нього, що вчула потужний запах, якого нiколи не знала, – на мене дихнула смертельна небезпека, чорне провалля безоднi, паралiзуюча перевага хижака. Дивний страшний чоловiк теж втягнув носом повiтря. Мороз пiшов поза шкiрою – вiн нюшив мене, як звiр. Вiн i був диким звiром. Таких бурштинових очей я дотепер не стрiчала.

Далi все вiдбулося в лiченi секунди – вiн мовчки поставив мене на ноги. Земля пiдi мною, я вiдчувала це босими стопами, була тверда. Чобiтки забрала трясовина як данину за звiльнення. Гостре вiдчуття щастя давало можливiсть вiдчувати тверду землю пiд ногами. Щастя i – жаху вiд чоловiка-примари. Той зробив було рух до мене, я вiдсахнулася. Вiн мовчки показав рукою напрямок – махнув у бiк лiсової стежки. Пiшла було й озирнулася. Вiн ще раз показав: тобi – туди. I я побiгла.

…Це був годованець, що перекинувся на чоловiка. Це був вовкулака – вiд нього пахло звiром. Про що я й сповiстила Марiї тремтячим голосом.

Це був науковець з мiста, вiдповiла Марiя. Вiн тут в урочищi свої дослiдження проводить, з вовками в лiсi живе. Дивися, здивувалася вона, нiхто того науковця не бачить, а ти побачила. Дивина… Понавигадувала: годованець, вовкулака… Наслухалася казок, чистiсiнько як дитина…

II. Чоловiча половина

Початок жовтня. Вовки

З Кумом дедалi помiтнiше назрiвав конфлiкт. Кiлька днiв тому вiн показав менi зуби – вишкiрився, нiби до чужинця.

Не у веселiй метушнi, не у грi, як бувало вже не раз, а з правдивим злим блиском у жовтих очах. Я проiгнорував його випад, вдавши, що нiчого не помiтив. Незабаром, однак, довелося отримати доказ, що то не була випадковiсть. Переконався, притягнувши до лiгва тушу кози.

Моя трiйця, вже майже дорослi вовки, зустрiла мене цуценячим скавучанням. Нетерпляче тупцюючи, оточили здобич. I тут Кум зухвало прилаштувався до печiнки та iнших нутрощiв – вiн показово намагався зламати традицiю спiльної трапези, де всi ролi розписано наперед. Ця частка здобичi за встановленим у нас порядком речей могла належати лише ватажковi. Тобто менi. У надiйнiй криївцi, за лискучим острiвцем печiнки, для мене було сховане злегка вiдварене м’ясо в захиснiй полiетиленовiй плiвцi. То була моя частина поживи, i саме вона цiкавила Кума.

Нинi вiн вперше в життi взявся впевнено й демонстративно господарювати на чужiй територiї. Не мав далi намiру чекати залишкiв вiд старшого – тицьнувся носом у лiвер, не залишивши менi сумнiвiв у тому, що робить вiдверту публiчну заявку на лiдерство. Пiвторарiчний самець, вiн перший серед своїх братiв-ровесникiв вступав у вiк дорослiшання i вже не годен був стримувати мiцнiючий характер майбутнього вожака.

Зараз важливо було не розгубитися. Я коротко й зло рикнув, поставив нахабу на мiсце. Кум без поспiху пiдвiв голову, завмер, прислухаючись. Лише кiлька секунд невизначеностi – i перемога залишилась за мною. Емоцiї на мордi Кума читалися зараз як слова у вiдкритiй книжцi. Вони могли мiстити двозначностi, мати подвiйний сенс, але означати протилежне – нi. Вiн не мав намiру наполягати на своєму. Цього разу – нi. Лише чекав, без агресiї та роздратування, чи не буде з мого боку продовження дiалогу.

Дункан теж перестав їсти. Вiдiрвався вiд стегна, яке почав було мотлошити, повернув до нас голову: що, мовляв, сталося? Чого не подiлили? В азартi вiн пропустив момент збою ритуальної програми.

Проте Гай одразу помiтив змiну настроїв – за спинами братiв вiн вичiкував на момент, коли можна буде й собi прилаштуватися поруч. Нiкому, як завжди, не заважаючи, але й не дотягуючи до того, поки залишаться самi недоїдки. На наш iз Кумом обмiн люб’язностями вiдреагував по-своєму: пiдхопився, виструнчився на напружених лапах. Ладен був кинутись мiж нами, щоб перевести стрiлки незадоволення на себе. Але його готовнiсть розрядити обстановку цього разу не знадобилася.

Кум ще трохи постояв нерухомо, а тоді слухняно взявся за козячу шию. Вiдступив, визнавши мою першiсть. Такий у нас заведено порядок речей, i нiхто з ним не сперечався. Принаймнi дотепер.

…Чи не з перших мiсяцiв нашого спiльного життя в лiсi Кум посів позицiю бета-самця, тобто другого пiсля вожака, i час вiд часу доводив це на нiчних полюваннях на мишей та iншу малу живнiсть. Альфа-самець, тобто я, на дрiбноту не розмiнювався – тягав у зграю справжню здобич. Вiдверто кажучи, менi завжди було трохи нiяково перед моїми вовками, адже на базi на мене чекала готова пожива. Раз на тиждень нам постачав свiжину єгер Мирон, залишаючи в обумовлений день та годину м’ясо для вовкiв та простий харч для мене в пунктi спостереження – так називалася в наукових звiтах моя лiсова хатинка.

Через Мирона я пiдтримував контакт зi своїм керiвництвом, через нього отримував усе необхiдне. Поява будь-кого з чужинцiв у цiй гiрськiй мiсцевостi на польському прикордоннi не минула б непомiченою для мiсцевих жителів, а