Читати книгу - "Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка)"

Мирон вiртуозно дотримувався цього правила: у лiсовiй хатцi все необхiдне виникало, а зайве зникало немов саме собою.

Мої вимоги до їжi були мiнiмальнi – бажано, аби не потребувала теплової обробки та не мала рiзких запахiв. Щоб вовкiв не вiдлякували запах диму та вогню, перцю та цибулi.

Напiввiдварений кусень м’яса, схований серед лiверу в сирiй тушi, за повноцiнну їжу я навчився сприймати не вiдразу. Проте звик.

Людина багато до чого здатна звикнути.

…Дункан у нашому лiсовому квартетi був третiм, його влаштовувала золота середина мiж братами, вiн не дерся на першi позицiї, але й не давав випхати себе на останню сходинку в iєрархiї. Найбiльшу прихильнiсть до себе я вiдчував саме вiд Дункана. Він ладен був ревнувати.

Вiд нього не раз перепадало найслабшому Гаєвi, який мостився поближче до мене, а часом i сильнiшому Кумовi. Коли Дункану здавалося, що я занадто довго чухаю старшому шию, вiн мiг, нехтуючи iєрархiєю, гризонути його за вухо, блискавично й боляче, аж той зривався з мiсця й кидався за кривдником навздогiн. Вовчi емоцiї, як i людськi, могли бути майже непомiтними, а могли проявлятися бурхливо-демонстративно.

Дрiбнi розбiрки з будь-якого приводу нагадували iгри, але часом ставали жорстокими. Доводилось навiть втручатися й розганяти завзятих задирак, поцiливши в них двома-трьома сосновими шишками.

…Коли пiвтора року тому я вперше побачив цю трiйцю, вони були кумедними пухнастими клубками, пищали й тицялися мордочками в боки та шиї одне одного. Вовченята осиротiли, втративши батькiв протягом одного дня, однiєї години. Тiло великої сiрої матерi-вовчицi єгер знайшов неподалiк вовчого лiгва. Торкнувся палицею, аби переконатися, що хижачка не прикидається мертвою, хоча й на вiдстанi кiлькох крокiв було зрозумiло, що означає ця застигла здерев’янiла непорушнiсть. Вiн розповiв менi згодом, у день нашого знайомства, що знайшов її за слiдами кровi.

Самець вовчицi загинув вiд картечi, випущеної з двох мисливських рушниць. Не браконьєрство це було – звичайна облога, вiдстрiл, що не суперечить закону. Чисельнiсть хижака дозволено регулювати.

Потужний бiг здоровенного вовка не зупинила загорожа з прапорцiв, якi трiпотiли на березневому вiтрi. Кiлькадесят метрiв уздовж пунктирної червоної лiнiї сiроманець подолав нiби не торкаючись землi – так здавалося збоку, – аж раптом змiнив напрямок i у високому стрибку злетiв над прапорцями.

Такої картини мисливець може не побачити за все життя. Пересiчний представник вовчого племенi за прапорцi не заходить. Зупиняє його, можливо, не червоний колiр, бо ж невiдомо, чи звiр розрiзняє кольори. Яскравi плями потрiбнi людям з рушницями для орiєнтацiї на мiсцевостi, а вовка лякає не колiр, а поява чужих мiток на його територiї. Якi ще й рухаються, видаючи незвичний звук. Цi прапорцi для звiра – як стiна, як зачиненi на надiйний засув дверi.

Щоправда, не для всiх. Сiрого велетня не зупинила перешкода – вiн пiшов на прапорцi. Звук одночасних пострілів мисливських рушниць розiрвав тишу, вiдбився луною вiд гiр.

Самець завищав несподiвано високим фальцетом, який з переходом у кiлька нот моторошно спустився на низький хрип. Не встигли мисливцi пiдбiгти до трофею, як на передсмертне голосiння вискочив з корчiв ще один вовк. Хтось в азартi перезарядив рушницю, прицiлився. «Це вовчиця!» – спробував зупинити iнший.

Але було пiзно. Гримнув пострiл. Вовчиця смикнулась усiм тiлом, заскавучала, крутонулася дзиґою на мiсцi, вiдсахнулася зi стогоном назад, до лiсу, низько припадаючи до землi й тягнучи провислий зад.

– Добивай!

Промах.

– Де вона?

Хотiли було переслiдувати, та облишили, бо вся увага зосередилася на бездиханному лiсовому гiгантовi.

Про всяк випадок – палицю в пащу, мотузки довкола носа в кiлька петель, надiйнi крiплення бiля сiро-чорних тонких губ, переднi та заднi лапи постягували докупи мiцними вузлами.

У дорозi, поки їхали в позашляховику до мисливської хатки, нерухомий вовк розліпив повiки.

– Хлопцi, та вiн живий, чортяка!

Звiр обвiв людей жовтими очима, i кожен побачив у його згасаючому моторошному поглядi вищiсть та зневагу. Дикий сильний запах звiра тримав мисливських собак пiд сидiннями – принишкли бiля нiг господарiв, як мишi пiд вiником…

На металеву вагу вовка затягнули вже обважнiлим бездиханним лантухом, поклацали гирею, прогнавши її через вказiвники: «Сiмдесят, вiсiмдесят… Став бiльше!» Чоловiки розпалились, взяли здобич у щiльне кiльце, здивовано перезирнулися, цокаючи язиками, – вага показувала дев’яносто два кiлограми! Таких великих самцiв нiкому з них ще не доводилося брати…

Вiдправивши гостей додому, наступного ранку єгер Мирон пiшов в улоговину, через полонину, де вчора полювали. Недарма вiн подумав, що пiдранена вовчиця могла мати дитинчат: першi вовченята в цих мiсцях народжувалися вiд березня…

Єгер не помилився, знайшов вовчицю мертвою за кiлометр вiд мiсця загибелi вовка. Вона дивилася байдужим пластмасовим поглядом у синє квiтневе небо. Неподалiк чулося жалiбне скавучання. Якби не вiдчайдушне голодне пищання, жодне стороннє око не звернуло б уваги на вовчу яму, у якiй троє малюкiв були приреченi на смерть. Єгер забрав хижацьких сирiт із собою й розшукав вiзитку, яку залишили йому кiлька мiсяцiв тому науковцi. Вони проводили свої дослiдження тут, у дикому гiрському урочищi на прикордоннi з Польщею, за Добромилем.

…Наступного дня завiдувач кафедри, заступник керiвника мiжнародного проекту з вивчення поведiнки тварин у природних парках, повiдомив на засiданнi кафедри про дзвiнок єгеря.

– Такої нагоди можна чекати роками – i не дочекатися, – сказав Богдан Дмитрович, БеДе, як поза очi ми називали свого шефа, i вiн про це знав. – Як ми можемо на це реагувати?… Запланованi дослiдження в тих мiсцях наразi закiнчено… Доведеться вiддати вовченят у зоопарк… Або в одне з господарств пiд Львовом, i спостерiгати за ними у вольєрi. Хоча… Усе як на замовлення! Нехай би залишалися вовченята у звичних для них умовах… А ми приїжджали б на закинутий хутiр та вели спостереження… Я вже зателефонував нашим партнерам за проектом «Європейський вовк»… Для них це позаплановий хiд. Запитують: якi вашi пропозицiї?… А що казати? Якi нашi пропозицiї?…

– Думаю, варто було б влаштувати чергування, їздити в гори по черзi, – оперативно озвався Кулик. – Члени групи змiнювали б одне одного в режимi «пост здав – пост прийняв», жили б там протягом тижня, отримували все необхiдне для роботи та пiдтримки життєдiяльностi з кожним наступним учасником експерименту…

– Може бути, – погодився БеДе. – Цiлком може бути. Добровольцi є?

Добровольцiв не було.

– Менi завтра зуби пилятимуть, – повiдомив Бiльчук, – готуватимуть порожнину рота пiд тотальне протезування. На жаль, я не зможу. I тягнути далi нема куди, запустив проблему, жувати нiчим…

– Я теж пас! – пiдтримав колегу Стефанишин. – Через сiмейнi обставини