Читати книгу - "Зорі, що купаються у річці"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Розділ 20
Вранці Соня пішла до сільради просити матеріальної допомоги. Спітнілий Олексій Павлович наказав секретарці оформити всі належні папери.
— Сто гривень, — сказав він, не дивлячись дівчині в очі. — Більше не можемо.
— Сто?! — Соня аж піднялася зі стільця. — Що я зможу на них купити?
— Дівчино моя люба, — Олексій Павлович поліз до кишені за хусточкою. — Це все, що ми можемо. Та якби у мене була змога дати більше, то чи не дав би?
— Дідусь все життя працював у колгоспі…, — почала вона.
— Колгоспів немає, то чи я винен у цьому? Не треба звалювати на мене всі гріхи нашої держави.
— У вас же є кошти, повинні бути.
— Немає, рідненька, нічого немає.
— Бо розкрали все! — не стрималася Соня. — Будинок собі збудували на три поверхи такий, що заблудитися в ньому можна! А для хворої людини, яка все життя прожила у цьому селі, працювала за копійки на всіх роботах, яка у війну нашу землю поливала своєю кров’ю, нема нічого?! Де ж тоді справедливість?
— І справедливості у світі теж немає, — роздратовано сказав Олексій Павлович.
— Справедливість десь є, але не тут. Колись на Майдані я мерзла за справедливість, але, бачу, марно. Що ж, тоді я поїду до району, піду до самого мера міста!
— То їдь. Хто тримає? Так береш гроші чи ні?
— Беру! Вам не залишу! Бо вам лише цієї сотні до мільйону не вистачає!
Дівчина забрала гроші, розписалася за них в паперах.
— Невдячні, ох і невдячні пішли люди, — зітхнув голова.
— Це у вас немає совісті! — кинула Соня та вискочила з приміщення, бо сльози застилали їй очі.
… Земля хиталася у Соні під ногами, коли поверталася з міста. Там їй пообіцяли матеріальну допомогу в п’ятдесят гривень, якщо збере належні папери. Та й ті віддадуть не одразу, а після рішення комісії, яка буде засідати лише за місяць.
До цього часу Софійка ще могла тримати себе в руках, але зараз почувалася нікчемною, нічого не вартою комахою. У «Білому домі» вона не стримала себе, в запалі щось говорила про свої сподівання у дні Помаранчевої революції, але її ніхто не чув, бо не хотів почути. Останні надії достукатися до чиновницьких сердець були розбиті. Дівчина плакала від безпорадності, кусаючи губи, не маючи сили стримати сльози.
Повертаючись додому потягом, вона трохи заспокоїлась, бо, прикривши очі, згадувала свого коханого. Якби ж то він був поруч! Тоді все було б інакше, набагато легше. «Де б ти не був, — Соня подумки звернулася до Сашка, — я відчуваю твою підтримку. Я все знесу, все переживу заради нашого кохання та майбутньої зустрічі».
В тому, що вони знову зустрінуться та будуть разом, дівчина не сумнівалася ані на йоту.
Догледівши дідуся, вона одразу ж побігла до хрещеного. Той наразі викидав з хліва гній.
— О! — зрадів дядько Василь. — Добридень, мала! Заходь до хати, а то у мене руки брудні. Бачиш, у свиней треба все вичистити. Здавалося, тільки-но вигріб все до пилинки, постелив сухої соломки, а вже знову мокро. Ну, на те вона й свиня, щоб свинячити, — посміхнувся він до хрещениці.
— Я лише на хвилинку, — пояснила Софійка. — Мені потрібен номер телефону вашої Галі. До речі, як вона там?
— Здається, добре. А що це ти вирішила їй зателефонувати? — поцікавився він.
— Просто так, — збрехала Соня. — Дізнаюсь, як вона там, потеревеню трохи. Сумно вдома самій.
— Дід ще не одужав?
— Поки ще ні, але, сподіваюся, все буде добре. Коли він ходив, то можна було його слухати — не переслухати, а зараз тихо у хаті, як у труні. То ж подумала: подзвоню Галі, попліткуємо трохи, може хоч розвіюся.
Дід Василь дав номер телефону своєї доньки. Софійка вийшла за двір, одразу ж зателефонувала колишній подрузі.
— Мені терміново потрібно зустрітися з тобою, — сказала Соня, довго не зволікаючи.
— Щось трапилося? — запитала Галя.
— Не телефонна розмова. То ми зможемо побачитися?
— Вдень я дуже зайнята, — відповіла Галя. — Але сьогодні ввечері, одразу ж після роботи, ми можемо зустрітися біля нічного клубу «Три кита». Знаєш, де це?
Звичайно ж, Софійка не знала. Галя докладно описала, де він знаходиться. Дівчина подумала, що якщо поїде до міста зараз же, то встигне туди дібратися, але назад вже ні. То ж доведеться попрохати бабу Параску почергувати ніч біля діда. Іншого виходу у неї просто не було і вона погодилася на зустріч біля клубу.
Розділ 21
Було гамірно, грала естрадна музика та мигтіли різнокольорові вогні. Галя, розцілувавши Соню, одразу ж потягла її за замовлений столик.
— Соню, ти лише не називай мене при присутніх Галею, — попросила сяюча подруга.
— А то як же? — здивувалася Соня.
— Я тепер для всіх Геля.
— Геля? Але чому? У тебе таке гарне ім’я, істинно українське.
— Галя, Галька, — Галя повела нафарбованими очицями. — Від цього віє чимось сільським, старомодним. Галька у мене асоціюється з тьотею Галею, що колись працювала на фермі біля свиней.
— Гарна була жінка, — сказала Софійка. — Жаль, що померла ще молодою.
— Пам’ятаєш, якою вона була?
— Звичайно, — відповіла Софійка. — Здорова, дорідна, сильна, рожевощока, а рак з’їв її за два місяці.
— Від неї завжди тхнуло свинячим навозом, — не зважаючи на слова Соні, сказала Галя. — Я не хочу сказати, що вона ніколи не милася, але цей сморід супроводжував її усюди все життя. І руки у неї були такі ж брудні, як і у моєї матері. Я маю на увазі, — виправилася Галя, — під нігтями був завжди бруд, бо не слідкувала за ними.
— Ти ж знаєш, що маючи своє господарство, город, таку роботу, на селі не можна зробити манікюр, — сказала Соня та сховала свої руки під стіл.
— Та Бог з нею, тьотею Галею, — Галя помилувалася своїми розфарбованими нігтиками з квіточками. — Я говорю все це до того, щоб ти звала мене Гелею. Це — модне ім’я, сучасне. Воно подобається мені та моєму чоловікові. До речі, незабаром підійде сюди невеличка компанія моїх друзів, тож не лякайся.
— Галю, — почала було Соня, але одразу ж виправилася. — Гелю, вибач. Я хотіла поговорити з тобою наодинці. Це терміново.
— Нічого страшного. У нас буде час поспілкуватися.
— Не могли б ми посидіти десь у тихішому місці та поговорити? Мені багато часу не потрібно, лише пів годинки.
— Виключено!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зорі, що купаються у річці», після закриття браузера.