Читати книгу - "Доктор Фаустус"

Могло видатись дивним, що цей італієць, привітний юнак, який зворушливо калічив німецькі слова, знайшов дорогу в Кайзерсашерн до Адріанового дядька, напевне маючи вдома можливість навчатися свого ремесла; але це тільки свідчило про те, що Ніколаус Леверкюн мав ділові зв'язки не лише з німецькими центрами виробництва музичних інструментів, такими, як Майнц, Брауншвейг, Лейпціг, Бармен, а й з закордонними фірмами в Лондоні, Ліоні, Болоньї, навіть у Нью-Йорку. Він купував свій симфонічний товар в усіх тих містах і був відомий тим, що будь-якої хвилини мав у себе не тільки першорядні інструменти, але й повний комплект їх, навіть ті, які не зразу дістанеш в інших крамницях. Якщо де-небудь у Німеччині мали відбутися Бахівські урочистості і для того, щоб концерт мав належний стиль, потрібен був гобой д'амур, нижчий гобой, що давно вже зник з оркестрів, то хтось із оркестрантів приїздив до Кайзерсашерна і йшов просто в старий будинок на Парафіяльній, де він напевне міг не тільки придбати свій елегійний інструмент, але й тут же випробувати його.

Крамниця в приміщеннях півповерху, звідки часто долинали звуки найрізноманітнішого тембру з інструментів, що їх випробовували по всіх октавах покупці, була чудовим, звабливим, я б навіть сказав, з погляду культури притягальним видовищем, що збурювало акустичну уяву. За винятком рояля, якого Адріанів другий батько цілком віддав у руки музичній промисловості, там було все, що звучить і співає, що гугнявить, сурмить, гуде, брязкає і дзвенить, — а втім, там завжди були репрезентовані й клавішні інструменти в образі гарненького дзвінкового піаніно — челести. Багато там висіло за склом на стінах або лежало у футлярах, схожих на домовини з муміями, зроблені за формою того, хто спочивав у них, чарівних полакованих скрипок, жовтих або темно-рудих, зі стрункими смичками, біля руків'я завитими в срібло, вставленими в затискувачі на накривці футляра, — італійські, що красою форми зраджували знавцеві своє кремонське походження, але й тірольські, нідерландські, саксонські, міттенвальдські, а також ті, що вийшли з власної майстерні Леверкюна. Рядами стояли в крамниці співучі віолончелі, своєю досконалою формою зобов'язані Антоніо Страдіварі[32], але там завжди можна було знайти і їхню попередницю, шестиструнну віольдегамбу, якій у давніших музичних творах належало таке саме почесне місце, а ще альт та іншу сестру скрипки, віоль альту; та й моя власна віоль д'амур, на семи струнах якої я грав ціле своє життя, теж походить із Парафіяльної вулиці. Мені її подарували батьки на день моєї конфірмації.

Уздовж стіни в багатьох екземплярах стояла величезна віолончель, контрабас, якого майже не можна було підняти, здатний на величні речитативи й на піччікато, гучніше за грім литавр; дивлячись на нього, важко було повірити, що його флажолетні звуки мають такий прихований чар. Серед дерев'яних духових інструментів була там, теж не в одному екземплярі, його подоба, контрафагот, так само шістнадцятифутовий; він звучить на октаву нижче, ніж показують його ноти, могутньо підсилює баси і за розмірами вдвічі перевершує свого меншого брата, фагот-глузій, як я його називаю, бо це басовий інструмент без справжньої сили баса, зі своєрідно слабким звуком, він не гуде, а карикатурно бекає. Зате який він гарний, з вигнутою духовою трубою, з блискучими, ошатними важелями і клапанами! І взагалі, яке прекрасне видовище ця армія дудок, дедалі дужче вдосконалюваних у своєму технічному розвитку, формованих відповідно до нахилу віртуоза: то у вигляді буколічного гобоя, то англійського ріжка, придатного для сумної музики, то кларнета з безліччю клапанів, що так примарно й похмуро звучить у регістрі сопілки, а у вищому може розцвітати сріблястим цвітом милозвучності, то альтового і басового кларнета.

Усі вони лежали на оксамиті в крамниці Леверкюна, чекаючи покупців, а біля них іще поперечні флейти всіляких систем і видів, із бука, з червоного й чорного дерева, з головками зі слонової кістки або всі зі срібла; за ними їхня криклива родичка, флейта-пікколо, що вміє пронизливо знятися вгору над тутті[33] оркестру й танцювати в хороводі блудних вогників[34] або у заклинанні вогню[35]. І аж за ними вже йшов блискучий хор бляшаних інструментів, від ошатної сурми, дзвінкий сигнал якої, зухвалу пісню, ніжну кантилену[36] немов бачиш очима, від улюблениці романтиків, складної валторни з клапанами, від стрункого, могутнього тромбона й корнет-а-пістона до присадкуватої, важкої, великої басової труби. У Леверкюновій крамниці майже завжди можна було знайти навіть музейні раритети з цієї царини, наприклад, пару гарно вигнутих, немов бичачі роги, повернутих управо і вліво бронзових лурів[37]. Але хлоп'ячим очам — а я й досі такими очима дивлюся на все те в спогадах — найбільше радості давала і була там найкращою велика виставка ударних інструментів, саме тому, що з цими речами ми познайомилися дуже рано, коли вони були ще іграшками під різдвяною ялинкою, легко осяжною дитячою мрією, а тепер ми побачили їх у солідному, добротному виконанні, призначених для дорослої мети. Як же цей барабан відрізнявся на вигляд від тієї ламкої цяцьки з пофарбованого дерева, пергаменту й шпагату, що так тішила нас у шість років! Його не можна було повісити на шию. Нижня опона цього барабана пришита бичачими жилами, а самого його, щоб ним зручно було користуватися в оркестрі, пригвинчено навскіс до металевого тринога, в бокових кільцях якого звабливо стримлять дерев'яні палички, також не рівня нашим. Був там і металофон, на дитячій подобі якого ми вчилися вибивати «Птах до нас прилітає», — точно настроєні металеві бляшки його містилися в гарних скриньках, вільно підвішених парами на поперечках; металевий звук із них видобували малесенькими крицевими молоточками, що лежали в оббитій матерією накривці від скриньки. Ксилофон, ніби зроблений для того, щоб відтворювати нам танок кістяків на цвинтарі[38], був з хроматикою на багато паличок. Стояв там і великий барабан, гігантський, оббитий бляхою циліндр, по напнутій шкірі якого били обмотаними повстю молоточками, а поряд лежала мідна литавра — ще Берліоз увів їх цілих шістнадцять у свій оркестр, бо не знав про механізовану литавру, що була в крамниці Ніколауса Леверкюна: оркестрант одним порухом руки легко пристосовував її до зміни тональності. Ще й досі пам'ятаю нашу хлоп'ячу витівку, коли Адріан чи я — ні, мабуть, таки я, — випробовував той барабан: гупав по його шкірі молоточками, а добросердий Лука пересовував то вперед, то назад настроювач