Читати книгу - "Вибрані твори"

«Зразу голову розкраяв би надвоє», — і оперіщив ломакою по спині.

Карпо легко через голову перекрутився на снігу і зразу ж скочив на ноги, обходячи його.

— Карпо, по ногах бий бугаюгу! його інакше не звалиш! — вдарив в обличчя вітер.

— Я тебе вдарю! — налетів на Сафрона і Ларіона. Відскочив старий Варчук до стіни, ще раз свиснула над ним ворина і розломилась надвоє. Дмитро хотів перестрибнути через випростане тіло, та раптом увесь будинок з гулом обвалився йому на голову, гарячі червоні, жовті метелики сипнули в обличчя і хтось затанцював по його спині. Потім коливалась — а земля, перегойдувалась, наче колиска — сюди-туди, сюди-туди, хрипіли злі і тривожні голоси…

Довго не міг підвестися. Розривалась голова; обмерзлі. пасма чуба холодно задзвеніли на лобі.

«Де ж я?» Свистить завірюха, засипають сніги, сковує мороз. Нарешті підвівся і з стогоном упав назад — задубілі ноги не слухали його.

«Де ж я?»

Навскіс нависло над ним старе дерево, затиснуте високими стогами.

«Стривай, та це ж Варчуків хутір».

Знову хотів устати, але ноги були мов колоди.

«Брешете, гади! Коли не вбили, то не помру спроста».

Боком поплазував по снігу, глибоко орючи собою сипке поле. Задихався. Сніг забивав ніздрі, рот, засипав шию; дубіли руки — грів їх під пахвами і знову плазував. Провалився У рів, звиваючись, обриваючи нігті, вибирався з нього, уже не чуючи пальців.

Вирвався з холодного полону і знову повз.

«Брешете — не здолаєте!»

Кіньми вилітають вітри, стугонять, ревуть, засипають снігами.

Не вирвешся з їхнього полону, і замети занесуть, тільки весною, обгризеного звірами (не найде звірина, миші обгризуть), відшукає тебе хлібороб, по шматках одежі догадається, чиє тіло знайшло притулок на його полі…

«Брешете — життя мене жде, матір виглядає. І я приповзу до неї».

Сніжним насипом піднявся шлях, доповзти до нього, а там і додому недалеко. Відпочити трохи, дух перевести…

Як тепло стає, бризнуло сонце на чорні поля… Який там черт бризнув! Це мороз його заковує. Головою у сніг, ліктем у сніг, обидві руки під себе, і боком, боком на шлях, бо його мати вдома виглядає, Марта сподівається його, йому жити, працювати треба… Проклятющі ноги! Кров тече з піднебіння.

«Не випльовувати — обмерзне на підборідді»… Боляче стримує примороженими устами тягучу рідину і витягується на шлях. Наче хтось нависає над ним.

Який там нечистий нависає — то мороз хоче затиснути його. «Переповзай, парубче, шлях — недарма до дівчини ходив».

Десь іздалеку замукала корова. «Худоба кров чує».

— Дмитре, це ти?

«Ге-ге-ге! Бач, як підходить. Дмитром називає».

Голову в сніг, плече в сніг, руки під себе — і вперед…

— Дмитре, синку!

«Невже мати? У негоду таку!»

— Це ви, мамо! — хрипить і по знайомих з дитинства пахощах материного волосся, по дотику пальців до лиця, як може тільки вона доторкнутися, він пізнає свою найбільшу любов. — Поганий я, мамо, не осудіть. І вмер би, так ви в мене є. — І починає котитись у безвість.

Тільки одна мати знає ціну своєї дитини. Тільки одна мати загляне в ті тайники серця, що нікому невідомі. І вона вже знає його волю — не треба кликати людей. Напрацьованими великими руками бере попід пахви сина і тягне снігами, не чуючи ні ваги, ні втоми…

XІІ

Біль пронизує до кісток, ходить, перекочується, свердлить буравами тіло; розмерзаються темнорусі пасма волосу, рідка червона мазка котиться по обличчю, а мати клопочеться біля чобіт — ніяк скинути не може. Тоді, не питаючи його, мовчки бере ніж, на живому тілі свіжує халяви. Засичав і прикусив приморожену губу, коли мати зірвала примерзлі онучі. Ноги починають розбухати, пухнути, роздаватися; четверо очей з острахом схрещуються на них. Затягуються рівчаки між пальцями, запливають пухким тістом, з глибини якого маленькими вічками біліють нігті.

— Нічого, нічого! — кидається мати в хижу, приносить несолоне гусяче сало і ним до колін змащує роздуті колоди ніг, після обмотує чистим льняним полотном, поїть горілкою, настояною на деревію і дев'ятисилі.

— Хіба ж то люди? То звірі, куркулі, — зривається в стогін голос матері.

— А ви ж думали… Скажете, що впав з засторонку, знепритомнів, приморозивсь. Щоб ніхто… — хрипить.

— Знаю, знаю сину, — схиляється над ним, як над дитиною, вкладає спати. Білу подушку бруднить сукровиця, кричить усе тіло, пече вогонь; парубок не може навіть поворухнутися, і знову пахуча горілка гарячить губи і рот…

Кілька днів плювався кров'ю і без помочі матері не міг повернутися. Вдень біль трохи зменшувався, а вночі, щоб не кричати, затискав зубами ріжок подушки, з пожадністю пив первак.

— Може, в райо'н по лікаря поїхати?

— Ніякого лікаря. Тоді сам себе доконаю… Видужаю, на живому засохне! — хрипів простудженими грудьми.

Мати сама обстригла голову, щоб хутчій загоїлась; синяки почали блідшати. Найбільш непокоїли ноги — не міг стати.

«Невже калікою буду? Так і не віддячу Барчукам!» — Рипів од злості і безсилля зубами. Найтяжчим, найстрашнішим було навіть не каліцтво.

«Прибити старого і молодого, щоб дзвони завили над ними!»

І аж біль зменшувався, коли бачив ворогів біля своїх ніг…

Злоба густою смолою кипіла в скривавленому тілі; затуманювала тверезі проблиски розуму.

Часто в думках стрічав Марту. Приходила, припадала до нього, і дівочі губи пахли свіжим снігом і весіннім приморозком, що вже дихає повівом землі.

Брала його велику руку в свою, гладила від зап'ястя до пальців і несподівано, як і приходила, зникала, наче ранішній туман по долині. Або він ішов до неї на хутір, і вона виходила назустріч, як сама весна. Стара дубівка схилялась над нею, притримуючи вінок пишного рожевого цвіту. У весняній напрузі стояли щепи, і молода господиня, радіючи, білила їх вапном, потріскану кору шпарувала садівничим глеєм, і сама була як щепа — свіжа, пругка, виглядаючи його з-за дерев…

«Що тепер робить вона?»

Скрипнуть двері, і тихо підійде мати до ліжка. Коли й спить вона?

А зима біснувалась, мурувала вікна холодними квітами; синицями цінькав мерзлий сніг, припадаючи до шибок, і хата глухо дзвеніла кожною деревиною. Непоправним злочинством здавалось лежання, коли стільки роботи ждало його. Чув, як ревла корова, йдучи з водопою. У повітці жалібно, по-старечому, скаржились вівці, і так хотілося переступити через поріг у витку метелицю, вдихнути пахощі пріснуватого, блакитного снігу і до самої зорі тесати, стругати дзвінке дерево, або, залишаючи за собою глибокі сліди, побрести із