Читати книгу - "Репортер"

— Це як — «дуже молода»? П’ятнадцять?

— Ти ж знаєш мої моральні устої… Як можна?! Років двадцять два… Вона сама досконалість, розумієш? У серці кожного мужчини до старості живе образ тієї, у кого він завжди закоханий! І помираємо ми з цим образом прекрасної дами в серці, так і не зустрівши її… А я — зустрів!

— Ну добре, Вітю, добре, я розумію… Я готовий допомогти чим можу, завжди і в усьому… Що я маю зробити?

— Не знаю… Я прийшов тобі душу вилити…

Доцент несподівано розсердився:

— «Душу вилити», «душу вилити»! Ми душі один одному виливаємо, скаржимося на життя, а сволота — діє! Чого ж тоді інших винуватити?! Виходить, самі в своїй біді й винні! Ану, наберись духу! Справді, як гімназист… Зроби її фотографії, багато фотографій, на вулиці знімай, народ тепер від об’єктиву не шарахається, всі сміливі, збільшиш їх і поїдемо до Томки — можеш сміятися, скільки хочеш, а я перевіряв її на ділі!

Через два дні я з’явивсь у доцента з фотографіями; подивившись, він ахнув:

— Повели красуню під вінець?! Викрали царівну-лебедя?! Бідолашненький ти мій!

Так, фотографував я мою Ольгу в ЗАГСі, де вона одружувалась із здоровенним вахлаком на прізвище Варравін.

Доцент знову глянув на фотографії і, тицьнувши своїм кістлявим пальцем у профіль жінки, що стояла біля мов ї, спитав:

— А це хто?

— Її мати.

Доцент знову заколихався від сміху; я глипнув на нього з докором. Він поклав руку мені на плече:

— Я знаю матінку твоєї…

— Звідки?! — здивувався я.

— Потрібний контакт, — відповів доцент непевно.

— Давно знаєш?

— Давно.

— А мою?

Доцент заперечливо похитав головою:

— До потрібних додому не ходять, Вітю, не мені тобі це пояснювати… Так, цікаво…

— Що цікаво?! Що?! Від такого громила жінка добром не йде! Йому тридцять, а мені?! Що тут цікавого?

— Цікаво те, Вітю, що на цьому ділі я можу матінку твоєї прив’язати до нас якнайміцніше… Пробач, звичайно, що я про діло, але якби не було нашого діла, в тебе часу на закоханість не лишилося б, довелося б думати про хліб насущний, що не дуже поєднується з піднесеними почуттями… Їдьмо, — він піднявся. — Не кисни, їдьмо…

І ми поїхали до Тамари…

… Спочатку я не міг зрозуміти, чому доцент тримається за неї мертвою хваткою. Будучи людиною напрочуд діловою й тямущою, він чудово знав, що будь-хто — не те що прийнятий в наше товариство, але навіть близько до нього допущений — може виявитися дуже небезпечним.

Людина за своєю природою надзвичайно діяльна і, через свою доброту, незважаючи на зовнішню недовірливу замкнутість, усе-таки надто легко сходиться з різними людьми, а особливо коли вип’є чарку. Кожен, хто не пройшов перевірки, — це темна ніч, увага і ще раз увага. Раніше община досконало знала кожного, кого вона зібрала і про кого піклувалась, але відтоді, як Столипін підписав собі смертний вирок, дозволивши мужикові вийти з традиційного братства в самостійність, — все пішло шкереберть, віри нікому нема… Ось зараз усі згадують Микиту Сергійовича, мовляв, як-не-як, а став хрущ о би будувати з окремими квартирами… А що тут хорошого?! Осібність роз’єднує людей, починають критися від інших, а в комуналці нічого не приховаєш — усе на виду! А як добре жили! Як допомагали один одному! Подумаєш, черга біля нужника! Ну то й що, підождеш! Поспішиш — людей насмішиш…

Не всі ті, хто поділяє наші переконання, входять у коло друзів так легко, як здається… Тренер Антипкін має свої зв’язки, знає, як налагодити перевірку, не ображаючи при цьому людину; постежать хлопці з його спортклубу, послухають розмови серед знайомих ті, кому ми віримо, от і вимальовується картина, як негатив на пласкій баночці при червоному світлі; не підходить — ми й розмови не почнемо, навіщо марно серце тривожити? Ми визнаємо доброту, і так дуже довго народ терпів, досить…

Доцент якось сказав: «Ви тільки вдумайтесь у те, що несе з собою така, здавалося б, невинна категорія, як «сімейний підряд»? Нам корівок у телевізорі показують, щасливі сім’ї, дітки граблями бавляться біля двоповерхових котеджів — рай, та й годі! Але ж про головне мовчать! А суть цього головного в тому, що націю відводять од того, чим їй належить займатися, — поверненням до свого історичного початку. Її калачем манять, віддирають од нашої сивизни, вчать не нашої, а чужої вольності, коли будь-який черв’як, напхавши кишеню, вважає, що він — особистість. Спробуй упорайся потім з такою особистістю! Спробуй, кинь їй клич! Пошле тебе ця особистість куди-небудь подалі, от і вся розмова! Наш народ треба тримати в суворості і повній рівності: всі живуть однаково, всі, як один, крім елітарного прошарку, що несе відповідальність за історичний розвиток. Нехай французи чи якісь там англійці живуть, як хочуть… Ми житимемо так, як жили наші предки… І з цієї дороги нас не звернеш… Нині до нас прислухаються, але як тільки всі ці «кооператори» й «сімейники» ввійдуть у силу, почнуть роз’їжджати на «Жигулях» і дивитися кольорові телевізори, як тільки директори почнуть самі розподіляти заробітки на заводі й підписувати договори без санкцій згори — все, кінець! Чуріни тоді не потрібні, вони стануть безвладними, а через кого ж ми фінансуватимемо наше Суспільство? Обріз, чи що, в руки брати?!»

Я заперечував йому, говорив, що народ сам задушить «кооператорів», ми не любимо тих, хто «якає» н вискакує наперед, наша сила — в артілі, керованій Патріархом, іншого шляху ми не приймемо.

— Е, — доцент махнув рукою, — Вітю, добра ти душа! Все те, що суперечить традиції, треба було нищити в зародку! Не випадково ж кращі родини дворянської Русі голосували проти столипінського закону про вихід з общини. Люди великої культури, вони розуміли: не можна давати силу черні, дозволяти простолюддю жити без наказу, вони до демократії ще не готові, просвіщати їх і просвіщати!

Антипкін, який був присутній при розмові, — вже кому вірити як не йому, — стукнув долонею по столу:

— Тих, хто піднімає руку на святі принципи, пора гнати на лісоповал!

… Пригадую, саме після цієї розмови ми з доцентом і подалися до Тамари.

У таксі він сказав:

— Повір, Вітю, в наші руки прийшла нова Олена Блаватська. Зараз про цю жінку не згадують, а вона ж — провидиця, маг, — вона могла все робити… Почитай газети минулого сторіччя — ахнеш… Пошукай у дядечка, справді варто… В журналах друкували «Сторінки старого щоденника» полковника Олкотта, він цю жінку-мага спостерігав зблизька. Феномен! А знаєш, скільки разів Тамара