Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том третій"

Ви маєте перед собою вічне життя. Ви мільйонер щодо безсмертя, мільйонер, чий капітал не може бути втрачений, бо він менш тлінний, ніж зорі, і такий же безмежний, як простір і час. Ви не можете втратити свого маєтку. Безсмертя — це річ, що не має ні початку, ні кінця. Вічність є вічність, і коли ви помрете тут і тепер, ви житимете десь-інде в майбутньому. І як це прекрасно — визволення від тіла й вільне буяння духу. Кок не може зашкодити вам. Він може тільки штовхнути вас на стежку, якою ви вічно маєте йти.

Якщо ви все ж не хочете, щоб вас на неї штовхнули, то чом би вам не штовхнути кока? Згідно з вашими ідеями, він також повинен бути мільйонером безсмертя. Ви не можете зробити його банкрутом. Його акції завжди йтимуть по номінальній вартості. Спровадивши його з цього світу, ви не можете вкоротити йому життя, бо воно не має ні початку, ні кінця. Він неминуче житиме й далі — десь-інде, в якийсь інший спосіб. То штовхніть же його на стежку безсмертя. Проштрикніть його ножем, випустіть на волю його дух. Тепер його тіло — брудна в'язниця, і ви зробите йому тільки ласку, розбивши двері цієї в'язниці. І хто знає? Може, з цього бридкого тіла полине у блакитні високості прекрасна душа. Штрикніть його, і я обіцяю віддати вам його посаду, а він одержує сорок п'ять доларів на місяць.

Ясно було, що я не міг від Вовка Ларсена сподіватися ні допомоги, ні співчуття. Ніхто мені не поможе; я мушу подбати про себе сам. Страх породив у мені відвагу, і я надумав, як побити Томаса Магріджа його власною зброєю. Я й собі позичив у Йогансена брусок. Стерничий Луїс уже давно канючив у мене згущеного молока й цукру. Комора, де зберігалися ці делікатеси, була внизу під кают-компанією. Якось, вибравши нагоду, я поцупив п'ять бляшанок молока і вночі, коли Луїсові випала черга стояти на вахті, виміняв у нього кортика, такого самого сточеного й страшного на вигляд, як і ніж Томаса Магріджа. Кортик був іржавий і тупий. Але я крутив точило, поки Луїс нагострив лезо. Тієї ночі я спав спокійніше, ніж звичайно.

Вранці, після сніданку, Томас Магрідж почав своє: чирк, чирк, чирк… Я сторожко озирнувсь на нього, бо стояв навколішках, вибираючи попіл з печі. Коли я, викинувши попіл за борт, повернувся, він уже балакав з Гаррісоном. Простосерде селюкове обличчя аж світилося подивом.

— Еге! — просторікав Магрідж. — І що ж, думаєш, суд? Припаяли мені два роки в Редінгу [13]. Та мені на те було начхати. Зате ж я й наточив юшки з того поганця! Ото побачив би ти! Ніж був отакий-о, достоту як цей. Я як ширну його, наче у свіже масло, а він як заскавчить! Ну чистий тобі цирк! — Він зиркнув у мій бік — чи слухаю я — і повів далі: — «Та я ж нехотячи, Томмі, — скиглить, — їй же богу, я ж нехотячи!» — «А ось я тобі покажу нехотячи!» — кричу я та знов на нього! Я з нього паси різав, ось що, а він усе скавчить. Раз ухопився рукою за лезо, то я як смикну ножа — й порізав йому пальці до кістки. О, там було на що подивитися, скажу я тобі!

Помічників оклик урвав криваве оповідання, і Гаррісон пішов. Магрідж сів на високому порозі камбуза і знову заходився гострити свого ножа. Я кинув совок і спокійно всівся на ящику з вугіллям, повернувши обличчя до кока. Він уп'яв у мене лютий погляд. Зовні цілком спокійно (хоч серце, здавалося, ось-ось вискочить з грудей) я вийняв Луїсового кортика й почав і собі гострити його на бруску. Я сподівався від кока якогось вибрику, але, на моє здивування, він ніби й не помічав, що я роблю. Він гострив свого ножа, а я — свого. Так ми просиділи віч-на-віч години зо дві і все гострили свої ножі, поки новина розійшлася по всьому кораблю і половина екіпажу стовпилася біля дверей до камбуза подивитися на це видовище.

Нас під'юджували, давали нам різні поради. Джок Горнер, спокійний, лагідний мисливець, на вигляд такий, що й мухи не зачепить, радив мені колоти не між ребра, а спіднизу в черево, і зробити, мовляв він, «іспанський виверт» лезом. Ліч, виставляючи наперед зав'язану руку, просив мене лишити хоч шматочок кока для нього; раз чи двічі на краю пів'юта зупинявся Вовк А арсен, цікаво поглядаючи на те, що він називав гранням закваски.

Я сміливо можу сказати, що в ту хвилину життя й для мене мало мізерну вартість. У ньому не було нічого прекрасного, нічого божественного: просто сидять двоє боягузливих створінь та гострять залізо об камінь, а гурт таких самих боягузливих створінь дивиться на них.

Половині їх, я певен, дуже хотілося, щоб ми один одному пустили кров. То ж була б розвага! І навряд чи хоч один став би нас розбороняти, якби ми стялися на смерть.

А з другого боку, то була безглузда, дитиняча комедія. Хто це там у корабельному камбузі гострить ножа — чирк, чирк, чирк, попробує лезо пальцем та й знову — чирк, чирк? То Гамфрі Ван-Вейден. Чи можна уявити неймовіриішу картину? Ніхто з моїх знайомих не повірив би, що це можлива річ. Недарма ж мене все моє життя називали «Пестунчик Ван-Вейден»; а що «Пестунчик Ван-Вейден» здатен на такі речі — це було відкриття для Гамфрі Ван-Вейдена, і він не знав, чи радіти йому з того, чи соромитись.

Але нічого не сталося. Під кінець другої години Томас Магрідж відклав ножа й бруска і простяг мені руку.

— Навіщо нам виставляти самих себе на глум оцим мордам? — спитав він. — Вони не люблять нас і тільки раді будуть, коли ми один одному переріжемо горлянки. Їй хлопець бравурний, Гампе. В тобі є порох, як ви, янкі, кажете, і ти мені подобаєшся. Стиснім один одному руки, та й квит.

Хоч я й був боягуз, але не такий, як він. Це була безперечна перемога, і, щоб закріпити її до кінця за собою, я не захотів стиснути ту огидну руку.

— Ну, дарма, — сказав він