Читати книгу - "Термінатор"

— Хоч ти мене кохаєш?

Вона поцілувала ящірку в морду. Та байдуже терпіла людські дивацтва. Сара скинула блузку й спідничку та підійшла до дзеркала. Її знову затопило хвилею образи. Хіба ж усе це було даремно? Вона одягла джинси й тонкий светр, узяла куртку. Перевірила гроші в гаманці та повідомила Джинджер, що збирається до кіно. Давно мріяла переглянути один фільм… ну, як його… Сара напружила пам’ять, пригадуючи правдоподібну назву. Доки він ще не зник з екранів, вона хоче втішитися. З виразу обличчя Джинджер Сара зрозуміла, що її вигадка успіху не мала. Але ж не стирчати їй цілісінький вечір біля телевізора, намагаючись заглушити музикою метушню, яку ці двоє влаштують у спальні?

— Ну, на-на! Бажаю приємно відпочити, — кинула міс Коннор, прожогом вибігаючи на вулицю.

У під’їзді Сара затрималася, перевіряючи наявність ключів. Раптом на неї впала могутня тінь, хтось вихором налетів на неї і стиснув в обіймах. Страшний голос рикнув їй у вухо: «А ходи— но сюди, мала!»

— Ой, Мете, як ти мене налякав!

Вона копала й лупцювала його, марно намагаючись вивільнитися. Розбишацький посміх зовсім не відповідав тій ніжності старшого брата, з якою він дивився на неї. Мет ласо поцілував її в щоку і лише після цього відпустив. Сара усміхнулася, хоч їй було невесело.

Підземний гараж, освітлений лише кількома лампами, тонув у мороці. Особливо темно було там, де стояла її «хонда». «Дивно, якби сталося навпаки», — подумала вона, дослухову— ючись до лиховісного відлуння власних кроків. У гаражі — жодної душі. П’ятниця. Усі поїхали відпочивати.

Сара схилилася над мотоциклом і почала порпатися з кодовим замком. Якийсь шерех. Або почулося? Вона втопила очі в темряву. Шість машин та мотоцикл. Темна пляма біля входу — ще одна машина.

Не до ладу згадалися всілякі дурниці. Від цих думок спиною забігали мурашки. Як безглуздо було б загинути в гаражі власного будинку. Але сьогодні можна всякого очікувати… Вона здригнулася й застібнула куртку. Форкання двигуна заспокоїло її.

Сара міцно вчепилася в кермо. Події сьогодення змусили її замислитись про своє життя. Що станеться у світі, якщо її раптом не стане? «Загинула Сара Дженет Коннор, дев’ятнадцять років, офіціантка». Ще одне телевізійне повідомлення, на яке ніхто й не зверне уваги. І про це вбивство забудуть ще до початку спортивних новин.

Дівчина повільно спрямувала свій мотоцикл до виходу. Проїжджаючи повз сірий запилений «седан», вона уважно подивилася на нього. Машина, ясна річ, порожня. Сара виїхала на доріжку. Загальмувала. Якби вона зараз озирнулася, то побачила б на передньому сидінні машини людину, яка дивилася на неї, поклавши вкриті шрамами руки на кермо.

Це був Кайл Різ.

Сара вийшла з під’їзду о восьмій годині дев’ятнадцять хвилин. Різ умить зрозумів, що це саме вона, Сара Дженет Коннор. Точнісінько така, як на фотографії. Кайл сховався у машині, щоб не налякати її. Збентежився і над усе боявся, що дівчина почує стукіт його серця. Її мотоцикл проїхав зовсім поруч.

Коли Різ випростався, Сара вже була на доріжці й збиралася повертати праворуч. Увімкнув двигун і наказав собі думати тільки про справу. Операція повинна бути вдалою. Дівчину знайдено. Вона їхала нічним містом, не підозрюючи, що за нею назирці рухається Різ.

Управління поліції Лос-Анджелеса, 7.44 вечора

Трекслер відчинив двері конференц-залу, і до нього відразу ж підбігла група репортерів, заблимали спалахи телекамер. Осіб із двадцять. Він упізнав місцевих журналістів. Цього лише бракувало! Знімальна група передачі «Очима свідка» пробоєм торувала собі шлях крізь натовп колег, маючи намір з копита вскач відзняти «гарячий» матеріал.

Трекслер неприязно поглянув на це збіговисько. Перш ніж він опиниться під захистом свого кабінету, доведеться пройти через юрму газетярів. Щоправда, його кабінет за якихось вісім футів від конференц-залу. Він кинувся до їхнього метушливого рою, попереджаючи всі питання категоричним «Без коментарів!» Спілкування з писаками виводило лейтенанта з рівноваги. Мало того, що вони анічогісіньки не тямлять у справі, якій він присвятив усе життя, так ще й намагаються піднести поліції тертого хріну. Господи, які пики!

До нього проштовхався мартопляс із «Очима свідка». Мікрофон увімкнено, камера шкварить щосили. Клятий вилупок!

— Лейтенанте, чи відомо вам, що вбивства сталися у тій послідовності, в якій імена жертв записано в телефонній книзі? — блиснувши сліпучою посмішкою, запитав кореспондент, удаючи з себе відчайдушного хлопця на передньому краї боротьби зі злочинністю. Тон і сама постановка питання передбачали, що Трекслер — викінчений йолоп, який і не підозрював про фатальний зв’язок між іменами. «А як ти думав, чуперадло горохове?» — подумки відгавкнувся Трекслер.

— Без коментарів, — зі скам’янілим виразом на обличчі кинув лейтенант, проштовхуючись крізь натовп. Безладна метушня за його спиною посилювалася. Кожен товк щось своє, намагаючись перекричати решту. Інколи комусь одному це вдавалося. Зупинив інспектора вигук, який поза сумнівом висловив настрій усіх присутніх:

— Годі вже приховувати, лейтенанте! Давайте відверто. Ви робите свою справу, але ж і нам треба якось крутитися!

Такого він вже не подарує! Трекслер зупинився на порозі свого кабінету. Важко поглянув на метушливих журналістів, глибоко зітхнув, неначе вражений невблаганною логікою останнього зауваження. Стало тихо. Ще б пак! Відчули, що розкрутили його на інформацію.

— Ви бачите ось ці двері? — уїдливо запитав лейтенант. — Це мій кабінет. Я тут постійно. Буде час — завітайте.

І перш ніж отямилися журналісти, оскаженіло грюкнув за собою дверима, «Чудова звукоізоляція», — зазначив він, звівши нездоланну перешкоду між собою та морем голосів, яке тієї ж миті стихло.

Вукович, заглиблений у вивчення документів, з розумінням поглянув на нього. В облозі увесь вечір, навіть до туалету доводиться пробиватися з боєм.

Трекслер виплюнув жуйку, яка вже втратила смак, і розгорнув наступну. Вони з Вуковичем не зронили жодного слова. Колеги протягом багатьох років, вони, немов подружжя з великим стажем, чудово розуміли один одного і не мали потреби заповнювати мовчанку словами. Якщо не ставало нудно, але зараз про це не йшлося.

Трекслер запалив цигарку, висунув шухляду й подлубався в мотлосі. Аспірин він таки знайшов. Висипав у долоню кілька таблеток, зробив глибоку затяжку «Пел Мел» і зібрався ковтнути кави, на поверхні якої вже виникла огидна плівка. Чи сходити по свіжу? Він уявив, що коїться за дверима, і відмовився від цієї думки. А бачив він їх усіх!.. Кинув до рота таблетку аспірину і в один ковток випив холодну каву.

Він думав про Сару Коннор номер три, на яку поліція ще й досі не спромоглася вийти. Увесь вечір її не могли відшукати. Немов язиком злизало. Він