Читати книгу - "Будинок з привидами"

— Ні, не знаю.

Марущак докірливо похитав головою.

— А я знаю. Не всю, правда, а все ж знаю. А недавно ще не знав. Ось підучимося ми тут, поїдемо — хто в село, хто в район, хто на цукрові заводи, хто на залізницю. Все переворушимо. Куркулів притиснемо — запищать, людей порядних на працю підіймати будемо, Радянську владу зміцнимо, держися! Тепер подумай: дуже все це приємно панам різним, хто раніше господарював у цих краях?

— Не дуже приємно, — сказав я тихо.

— Отож, — сказав Марущак і ляснув мене по нозі. Долоня його зачепила дуло пістолета. Марущак доторкнувся до нього крізь штани ще раз і спитав:

— А де ти пугач цей дістав?

Я витяг пістолет і сказав:

— Та хіба це пугач? Це ж зауер!

Марущак взяв у мене пістолет і, натиснувши заскочку, витяг з рукоятки обойму. Він поклав її на лавочку і відтяг назад пістолетний ствол. І зразу спустив курок. У глибині ствола дзвінко клацнув бойок.

— Нічого. Пружина сильна. Тільки мастити та чистити треба частіше. А патронів багато?

— Штук з десять зосталося.

— Погано. Запасайся ще. Їх, мабуть, трудно дістати?

— Чого ж трудно? Від браунінга другого номера вільно підходять.

— Справді? — здивувався Марущак. — Тоді добре. Я цієї системи не зустрічав ще. Німецька, видно. За-у-ер! — сказав він повільно. — Авжеж, що німецька.

— Я його в одного хлопця на голубів виміняв. А той хлопець, коли німці з України тікали, на вулиці його біля семінарії знайшов. Видно, впустив зо страху який-небудь німець…

— Може, впустив, а може — викинув, щоб легше було вудочки змотувати, — погодився Марущак.

— Товаришу Марущак! — спитав я обережно. — А коли в комсомол вступлю, мені дозволять його в кобурі носити?

— А чого ж? Будеш комсомольцем, запишуть тобі в чопівську книжку номер — і все.

Помовчавши, Марущак з усмішкою спитав мене:

— Образився на мене тоді?

— Чого?

— Ну, чого! За те, що в зборів тебе попросили?

— Ну… пусте…

— Ти, брат, не ображайся. Дружба дружбою, а тютюнець нарізно. Сам розуміти повинен. Мало чого.

— Я розумію.

— Розумієш — значить, молодець!

І не встиг я отямитися від похвал Марущака, як він спитав:

— Ти давно в цьому місті живеш?

— З шістнадцятого року.

— Сюди, до нас, недавно переїхав?

— Недавно.

— А раніше нічого не чув про цей будинок?

— Один хлопець брехав мені, що тут нібито привиди, але я йому не вірю. Ще наш директор трудшколи Валеріан Дмитрович Лазарєв розповідав нам, що ніяких привидів на світі немає, що все це дурниці.

І я докладно розповів Марущаку про нашого любимого історика.

Марущак вислухав мене дуже уважно, а потім спитав:

— Видно, Лазарєв ваш дуже вчена людина?

— Ну, питаєте! Він усе знає. Де яка вежа, хто її побудував, в якому році. А про Стару фортецю скільки він нам всього нарозповідав… А про Устима Кармалюка!..

— От повів би ти мене до нього! Я люблю про старовину слухати! — сказав Марущак.

— Хочете, правда? Так давайте підемо.

— Ну й прекрасно. Він далеко живе?

— Не дуже. Біля Кишинівської, там, де комсомольський клуб.

— Завтра підемо?

— Підемо! — охоче погодився я.

Мені стало радісно, що я приведу до Лазарєва Марущака, цього здорового, плечистого курсанта у військовій формі. Хай Лазарєв побачить, які тепер у мене приятелі. Це не якийсь там Петько Маремуха. Це Марущак. Він Петлюру бив.

Усе загинуло

Я зрозумів, що пропажу ложок виявлено, як тільки Марія Опанасівна з'явилась у мене в кухні. Вона зайшла зненацька, сильно штовхнувши двері, сердита й заклопотана. Я ледве встиг засунути в кишеню слизький блискучий зауер: якраз перед цим я розбирав і змазував його рушничним маслом.

Тітка підійшла до плити і відкрила духовку. Вона засунула туди руку і з гуркотом висунула на залізні дверцята всі мої інструменти. Я з тривогою стежив за її рухами, а потім не стримався і спитав:

— Чого вам треба, тітко? Що ви шукаєте?

Тітка запхнула знову в духовку інструменти і гучно захлопнула дверцята. Вона стягла з плити папір і, відсунувши пальцем набік чавунні конфорки, зазирнула всередину.

— Що ви шукаєте? — повторив я.

— Ти не брав ложок, Василю? — спитала тітка. Голос і неї був засмучений, жалісний.

— Яких ложок?

— Та тих, срібних.

Я мовчки похитав головою. Змалодушничав. І як я лаяв себе потім за це! Адже найкраще було б признатися, і ніякого гармидеру не було б.

— Розумієш, зникли ложки, — пояснювала тітка. — Три є, а решти нема. Я думала — може, в тебе випадково.

— Навіщо мені ложки, тіточко? — сказав я якомога спокійніше.

Вона повірила й пішла. Совісно та й нічого було заходити в кімнати до рідних. Я залишався в кухні. Я добре собі уявляв, як тітка перериває скриню, вдесяте висуває всі ящики буфета, зазирає під ліжка. Ложки були їй дуже дорогі. Найкоштовніша річ у нашій сім'ї. Я знав це, але піти й признатися у мене не вистачало сили.

А згодом, коли стих у кімнатах гуркіт ящиків, до мене увійшов батько. Я знав, що він зайде, і приготувався до цього, але було дуже важко витримати перший його погляд.

Зайшовши, батько щільно зачинив за собою двері й сів на табуретку посеред кімнати.

— Василю!

— Що, тату?

— Давай поговоримо з тобою, як товариші. Скажи, ти взяв ложки?

— Не брав, тату! — сказав я, вагаючись.

— Правду кажеш?

— Правду!

— Ну, а хто ж їх узяв?

— А я знаю? Може, вкрали.

— Хто міг їх украсти, як ти думаєш?

— А я знаю? Може, чужий хто… Старець.

— Василю, ти ж знаєш, що старці сюди не заходять; вартовий старця не пустить.

— А може, він через вікно вліз, коли тітки не було?

— Я питав. Марія Опанасівна каже, що вона ще ні разу вікон на вулицю не відчиняла.

— Ну, тоді я не знаю.

— Василю, признайся сам, я тобі й слова не скажу, ось побачиш.

Ще хвилина — і я признався б, але не знаю, що мене підбило, і я, відвертаючися, промимрив:

— Мені ні в чому признаватися, тату.

— Ні в чому? — Голос батьків затремтів. — Василю, скажи тоді, на які гроші ти сидів у Шипулинського?

— Я позичив у Петька два карбованці.

— У якого Петька?

— У… Маремухи.

— З Старої садиби?

— Так.

— Правда — позичив?

— Правда… А він ще мені карбованець дав за голубів.

— Добре. Ходім до нього…

— Куди?

— До Маремухи.

— Та його дома немає.

— Нічого. Знайдеться! — І дуже спокійно батько надів солом'яний картуз.

Ледве пересуваючи ноги, я вийшов за батьком у