Читати книгу - "Мазепа. Людина. Політик. Легенда."

Важливою галуззю промисловості було селітроваріння. Виготовлена селітра йшла, перш за все, на виробництво пороху і вважалася важливим стратегічним товаром. 1700 року Петро І встановив штучну низьку ціну на селітру для українських виробників і зобов'язав їх продавати всю видобуту сировину державі. Це викликало активні протести і нарікання з боку українських селітроварів, які неодноразово і безрезультатно просили відновити старі ціни на селітру, «пребывая в оскорблении, полагая себе малую цену за великую обиду и убыток». Селітроварінням займалася старшина та звичайні козаки і міщани (чому всіляко сприяв гетьман Мазепа – про це свідчать, наприклад, його універсали, що дозволяли видобуток селітри полтавському старшині Жученкові та прилуцькому полковникові Горленку).

Прибуток давало й виробництво поташу (карбонату калію, що використовувався при виробництві скла та мила – будництво). Гетьман сам активно займався буд-ництвом, чималі кошти від нього отримувала і державна скарбниця. При цьому діяла так звана відкупна система, коли заможний купець або промисловець одразу платив державі велику суму грошей, отримуючи право розпоряджатися всіма прибутками з підприємства протягом певного часу. Численні поташні підприємства належали вже згаданому боснійцеві Саві Владиславичу, Новгород-сіверському війтові Костю Пригарі, а також компанії у складі стародубського полковника Михайла Миклашевського, генерального осавула Андрія Гамалії та стародубського війта Спиридона Ширая. Тож зосередження в одних руках функцій державного чиновника та підприємця-олігарха не є винаходом сьогодення, щоправда, за тих часів це не вважалося чимось злочинним.

Особливо цікавили гетьмана Мазепу дві молоді галузі промисловості – гутництво (див. вище) і рудництво (видобуток та обробка залізної руди), що розвинулися на півночі його держави, в районах, де були поклади болотяних залізних руд та якісного піску. Гутнями та руднями володіли і сам гетьман, і старшина, козаки, купці та монастирі. Відомими власниками гут і рудень були Кочубеї, Миклашевські, Полуботки, Ломиковський. 1708 року збудував рудню в Стародубському полку і генеральний писар Пилип Орлик. Існувало й державне замовлення на продукцію рудень. Так, Леонтій Полуботок (батько Павла, скарби якого дотепер шукають ентузіасти) мав постачати державі залізо за фіксованою ціною «для войсковых потреб».

Можна твердити, що гетьман Мазепа не забував і про, як тепер говорять, «представників малого та середнього бізнесу». Серед власників гут і рудень нерідко зустрічалися дрібні старшини, козаки, міщани. Дозволяючи займатися промислами та підприємництвом на державних (рангових, гетьманських) землях, гетьман як голова держави укладав із підприємцями угоди, «почему мает з той гуті на год до шкатули гетманской давати» (з договору між гетьманом Мазепою та гутником Василем Скобичевським від 1704 року).

З рудництвом була тісно пов'язана і така важлива для Української козацької держави галузь промисловості, як людвисарство (відливання гармат та дзвонів). Відомо, що Іван Мазепа був знавцем артилерійської справи і протегував ливарникам (наприклад, відомим гарматним майстрам з Глухова братам Йосипові та Карпові Балашевичам, які виготовили чимало гармат та дзвонів, серед них – знаменитий дзвін «Голуб» (1699 рік) зі стилізованим портретним зображенням гетьмана Мазепи та його гербом).

Свідками зацікавленості гетьмана в розвитку паперової галузі дотепер залишаються книги, надруковані в Києво-Печерській, Чернігівській друкарнях на папері з водяним знаком у вигляді герба Івана Мазепи.

Маємо дані й про розвиток текстильної, цегельної промисловості тощо.

Проте активний господарський розвиток Лівобережжя призводив і до негативних наслідків, інколи досить несподіваних. Так, бурхливий розвиток селітроваріння сприяв розкопуванню давніх курганів і поховань, що викликало однозначно негативну реакцію в суспільстві (в 1690 році переяславці скаржилися на свого колишнього полковника Леонтія Полуботка, що той навіть «предков наших на селитру кости хотел варити» – справа в тому, що ґрунт, який містив перегнилі кістки та деревину, найбільше підходив для селітроваріння). Прагнення швидкої наживи, звісно ж, і в ті часи рідко йшло поруч із давніми традиціями та звичаями. Так само зростання кількості та розмірів промислових підприємств, а також їх специфіка шкодили екологічній ситуації в країні. Так, розвиток насамперед млинарства і ґуральництва призводив до обміління та забруднення річок (цьому сприяли млинові загати з гною та ерозія ґрунту по берегах річок, викликана вирубуванням дерев), а також до швидкого зникнення українських лісів. Мазепу, як і деяких його попередників та наступників, українських та російських правителів, це не могло не турбувати. У 1694 році гетьман занепокоєно писав у своєму листі ямпільському дозорцеві Струтинському, закликаючи виявити турботу про збереження лісів на Ямпільщині.

Розділ 4

«Гей, братища, пора знати, що не всім нам панувати!»

Соціальна та кадрова політика гетьмана Ивана Мазепи

Соціальна політика гетьмана Мазепи в чомусь продовжувала політику його попередника – Івана Самойловича, хоча реалізовував її Мазепа іншими темпами, а часом й іншими методами. Ця політика в цілому сприяла кількісному та якісному зростанню козацької старшини, зміцненню її економічної бази, соціального становища та перетворенню її на справжню еліту Української козацької держави. Козацька старшина, являла, собою резерв, з якого воєнізована Українська козацька держава брала кадри для військової та цивільної служби. В ту епоху, коли головну цінність все ще становила земля, замість зарплатні старшина отримувала земельні володіння – села, хутори, млини тощо – та селян, які мешкали на цих землях і мали відбувати певні повинності.

Старшина доби Самойловича та Мазепи активно освоює як вільні (так звані «вільні військові», що давалися на певний строк за службу) і вже не вільні (наприклад, ті, які належали містам) землі. Окремі впливові старшинські родини концентрують у своїх руках значні території. Розширюється загальна площа старшинського землеволодіння, воно поступово перетворюється із звичайного раніше володіння «за службу і на строк служби» на повну власність. Уряд сприяє цим прагненням старшини. У листі до царів Івана та Петра від 11 лютого 1691 року гетьман Мазепа писав: «Бывшие гетманы, а особно Іван Самойлович, имели такое дерзновение, что такие маетности [надані гетьманською владою і затверджені царською грамотою. – Д. Ж.] возвращали по своєму разсмотрению и не токмо по смерти таковых особ женам и дитям их маетностми вла-дети никогда не допускали и грамоты ваши монаршеския у них имали, но некоторым и при животи то чинили, что по каком-нибудь гневу своему от чести отдаляючи, отдаляли и от маетности. Однако, я… для утвержения в Малой России доброго и твердого порядку… не хочу так поступати… но паче к тому есмь желателен, что не толко старшина и полковники, и знатные особы примножние такового деяния имели, но некоторые