Читати книгу - "Курва"

Цікаво, що вона так боронить?

Ранок не забарився. Не хотілося вилазити з теплого ліжка, тим більше, що в голові гуло, як у вулику, і то там, то тут, як нечіткі обриси з туману, виринали клапті вчорашніх розмов, плач Ірки (справді, то ж вона так гірко плакала, а в мене таке відчуття і такі підпухлі очиці, наче ридала я). Юлька мирно спала, загорнувшись у ковдру з головою. Зрозуміло – їй нікуди спішити. Живе у своє задоволення. А я – як завжди: після того, як розплющу очі, ще деякий час рухаюся по своєму помешканні, мов у сні. У лазничку, з лазнички на кухню, поставлю на газ чайник, поллю квітки, приготую каву і тільки з горням паруючого напою в руках, у такому логічному і духмяному кінці цього завченого роками маршруту пробуджуюся.

Сьогодні в мене мало часу на звичний курс. Квітки не политі, маршрут скорочено. Чайник в’їдливо свистить, я чищу зуби. Невже Юлька так міцно спить, що не чує? Хочу закінчити процес чищення і сплюнути пасту. Чайник розривається на плиті, аж захлинається, наче вередливе дитя, що хоче іграшку, яку йому ніхто не збирається купляти. Як дитя, яке зависає маленьким трупиком на рукаві у почервонілої, аж пурпурової матері (не допомагають тональні креми – я таке не раз бачила у супермаркетах, у відділі дитячих забавок). Не витримую і, аби струсити із себе оте надокучливе ревіння, з повним ротом піни біжу його вимикати. І що? Потрібно запарити каву, поки кипить, бо як повернуся до лазнички, можна буде починати все спочатку. Не ковтаючи слини, як клоун чи радше як скажений собака з білою піною навколо рота, насипаю кави у два горнятка. Спиняюся. Он як? Я не знаю, чи Юлька п’є каву, тільки-но продерши очі. Але мені вже все байдуже: я спізнююся на роботу. Якщо їй щось буде не так, то вона цілий день матиме, аби це виправити і собі догодити.

За декілька хвилин я вмита-зачесана абияк, вбрана в джинси і спортивного крою майку на довгий рукав. На столі – кава і білий сир, политий медом.

– Як класно, – потягується у дверях Юлька, яка щойно вилізла з ліжка. – Ти вже все приготувала, – критично оглядає стіл. – Як тобі це вдається?

– У тім-то й річ, що не вдається, – буркаю у відповідь, бо мене відверто злять її спокій і щаслива усмішка на обличчі.

– Перестань, – вмощується за столом, – не перебільшуй. – Береться за каву, наче це звичне для неї явище – снідати в моєму товаристві.

Я на ходу взуваю черевики, на ходу допиваю те, що залишилося на дні горнятка.

– Ти що? До праці не йдеш? – Юлька.

– Як то не йду? Що я, по-твоєму, роблю? – Мені все важче вдається стримувати в собі злість.

– Не знаю, може, ти в магазин за хлібом. – Подруга наче не зауважує мого роздратування.

Це злить іще більше.

– Ні, хліб є. У холодильнику.

– То чому ти так вбрана, як за хлібом? Ти що, іншого одягу не маєш? Ти ж керівник проектної фірми… На тебе дивитимуться і зважуватимуть, чи потрібний їм твій проект. У людини все має бути в гармонії – душа, зовнішність і те, що вона творить.

– Юлько, а чому тоді в тебе не все в гармонії, якщо ти така мудра?! – я не стрималася. Розуміла, що Юлька має рацію, але визнавати цього не хотілося.

– Тому, що не все так просто й однозначно… а ще… страшно, – тихо, ховаючи очі.

– Чого ти боїшся?

– Не знаю, це своєрідний, глибокий страх. Здається, він був у мені ще до того, як я народилась.

– Таке можливо?

– Думаю, можливо все. Так що, ти маєш інший одяг чи ні?

Кудись пропало моє роздратування, десь подівся поспіх. У кожного з нас свої страхи, свої переживання. Тільки в одного їх видно назовні, а в іншого вони глибоко-глибоко всередині. Навіть не знаю, що гірше…

Червоні колготи зі щільного капрону, до колін чорна сукенка з рукавом на три чверті довжини, невеличке в сіру ялинку пальто класичного крою, що сидить на мені як влите, чорна хустка з великими червоними рожами і зеленими листками, вигадливо загорнута декілька разів навколо шиї, і капелюшок. Елегантний, фетровий, ледве перекошений на один бік. Чорні високі чоботи без підборів. Чорні рукавички і малесенька спортивна торбинка через плече – це все-таки я.

– Яка ти! – Юлька.

Я зашарілася. Ніхто не вмів так щиро виказувати своє захоплення чи розчарування, як вона, примудряючись при цьому залишатися абсолютно спокійною.

– Тобі правда подобається? – Мені хотілося неодмінно ще раз почути оце: «Яка ти!»

– Тобі правда подобається це чути? – перекривила вона мене. – Правда. Єдине, чого не розумію – чому ти завжди так не вбираєшся?

– Тому що всі навколо звикнуть і не почую отого: «Яка ти!» А може, тому, що не хочу звертати на себе увагу…

– Справді? – не вірить.

– Не таким чином. Хочеться, аби сприймали тебе такою, як ти є… Не через вбрання, достаток чи його відсутність, не через розмір цицьок, а через те, що ти така… особлива.

– Це не завжди виходить. У мене, наприклад, багато друзів і знайомих, але коли доходить до чогось серйознішого, то чоловіки хочуть отого, що зовні.

«І не тільки чоловіки», – подумала я про себе, тієї миті згадавши свої вчорашні відчуття і нереалізовані бажання.

– Ключ віддаси при нагоді. Наразі ти єдина, з ким ділю помешкання, – гірко всміхнулася я і зачинила двері своєї домівки.

Невеличке приміщення на другому поверсі неподалік від центру – оце й увесь мій офіс. В основному трудилася сама, іноді запрошувала до співпраці конструктора. Ліцензія, яку видають приватним підприємцям, не давала можливості виконувати проектні роботи в повному обсязі, незважаючи на знання та вміння. День потонув у рутинній роботі, телефонних дзвінках, зустрічах, походах на об’єкти. Знайомі, які мене бачили в іншому вбранні, не віталися. Вони просто мене не впізнавали. Спочатку я намагалася наздогнати, гукнути, а згодом змирилася, що на моє «Доброго