Читати книгу - "Володимир"

— У Константинополі, — відповів на це Ярополк, і Юлія побачила, як його обличчя враз стало злим і хижим, — нині є два імператори — Василь і Костянтин, на Русі є два князі…

Вона зрозуміла, що почала небезпечну гру, але не відступала.

— У Константинополі нині, — з посмішкою сказала Юлія, — справді є два імператори, але вони сидять у одній Золотій палаті, імперією править тільки Василь, а до того ж вони обидва порфірородні.

Ярополк посміхнувся, зрозумівши натяк Юлії.

— Так, — згодився він, — князь новгородський Володимир — мій брат, але ми сини не однієї матері, мене народила угорська князівна Предслава, він — син рабині.

— А хіба син рабині може бути князем? — запитала Юлія.

— Батько мій Святослав поставив мене князем у Києві, брата Олега в землі Деревській, Володимира ж — у Новгороді, але зараз уже Олега немає, нас лишилось двоє — я та син рабині Володимир.

— Доки ж ти терпітимеш у землі Руській ще одного князя, сина рабині? І чи не боїшся ти, що цей… твій брат з’єднається з якоюсь іншою імперією, піде проти тебе?

Ярополк розуміє, на що натякає Юлія. Від Новгорода справді близько до Свеаріке, не так далеко й до Німеччини, — а вже вони радо допоможуть Володимиру.

— А Візантія мені допоможе? — запитав Ярополк у Юлії.

Довга хвилина мовчання. Юлія думає — майбутнє висить на лезі меча.

— Імператори ромеїв тобі допоможуть.

На Ярополка дивляться очі, що нагадують очі Богородиці на візантійській іконі.

5

Гурт виснажених людей з довгим волоссям, у чорних рясах, підперезаних мотузяними поясами, крокував Червенським шляхом. По черзі змінюючись, ці люди несли на ношах велику, зроблену з кипарисового дерева й оздоблену сріблом корсту[48], позад них у закритому візку, запряженому четвіркою коней, їхало два священнослужителі — єпископ Лев і священик Рейнберн; час від часу вони визирали у віконце візка, байдужими очима дивились на безконечний гостинець[49], там же у візку їли й пили вино, часом поринали в блаженний сон. Ще далі за візком гарцювало на баских конях десятків зо два озброєних вершників.

Так вони дістались до города Києва з Щекавиці, в яку впирався гостинець, потрапили на Подол, говорили з градськими мужами, добивались до князя Ярополка.

Дізнавшись, що це за люди, князь Ярополк прийняв їх у Золотій палаті, вислухав.

— Ми прийшли до тебе, княже, з священного города Рима, від папи Бенедикта, побувавши в імператора Оттона, а пізніше — польського князя Мешка. І папа Бенедикт, і імператор Оттон, і князь Мешко веліли тобі кланятись, княже Ярополче.

— Спасибі Папі Римському, що пам’ятає про нас, дяка імператору Оттону й князеві Мешкові, — відповів на це князь Ярополк. — Будете в них, передавайте й їм мій уклін. Що ж привело вас, святі отці, в нашу землю?

— Як слуги Господа, дбаємо не токмо про свою паству, думаємо про людей, всюди сущих. Уже віра католицька просвітила всю Німецьку імперію, твої сусіди — поляки, княже Ярополче, — також мають єпископів від папи. Бажали б ми й приїхали з тим, щоб просвітити і Русь, привезли з собою нетлінні мощі Климента Римського, священні книги.

Князь Ярополк відповів на це:

— Я християнин.

Єпископ Лев і священик Рейнберн здивовані й стурбовані.

— Невже князь прийняв цю віру від константинопольських патріархів?

— Ні, я прийняв її від болгарських священиків.

— На болгарських священиках немає благодаті Божої, вони суть самі собою поставлені, навіть патріарха свого нині не мають.

— Я прийняв від них не церкву, а віру, множество людей Русі молиться різним і кожному любим богам.

— Але ж істинна, християнська віра мусить нарешті прийти на Русь, вона нині обіймає весь світ.

Ярополк довго думав.

— Думаю, віра християнська прийде на Русь, — повільно сказав він. — Сам того хочу, проте зараз не можу дати її всім своїм людям. На все свій час…

— Княже Ярополче, — заволали священики. — Але коли прийде цей час, ти візьмеш її від нас. Папа Римський благословить людей руських і дасть їм церкву, імператор німецький і князь польський, яко слуги одного престолу, будуть друзями київських князів.

Ярополк розумів, чому ці священики з’явились у Києві, — отже, не тільки віра, а й зброя була в їхніх руках.

— Святі отці, — відповів він, — про віру мушу думати не токмо сам, а й з усіма людьми своїми. Скажуть люди й дружина — сам пошлю слів до папи й імператора. Але хіба різна віра заважає нам днесь бути друзями? Передайте мій уклін папі, імператору, князеві!

6

І тоді Ярополку здалося, що він досягнув того, про що тільки мріяли, чого домагались, за що платили великою кров’ю батьки його й діди… Вони бились і кістьми лягали в боях з ордами, що насували й насували зі сходу, — він, Ярополк, зумів укласти мир з каганом Ілдеєю й всіма печенізькими племенами; вони сотні літ боролись з ромеями, проливали кров руських людей над морем Руським і над Дунаєм, — він, Ярополк, не брав у руки щита й меча, навпаки, самі ромеї прибули до нього в Київ і уклали з ним мир і дружбу; віки вони з острахом позирали на захід, боячись поляків, німців, Римського Папи, — ось сли німецького імператора Оттона й єпископ Папи Римського сидять у нього в Києві, захоче князь Ярополк — Русь навіки побратається з Візантією, зрадить Візантія — разом з німецьким імператором він покарає ромеїв…

«А коли, — думав Ярополк, — сли німецького імператора й єпископ Римського Папи поїдуть з Києва до Новгорода і коли Володимир укладе любов і дружбу з ними?»

— Не можемо ми терпіти, аби в землі Руській, у городі Новгороді, був ще один князь, — каже Ярополк на світанні в Золотій палаті. — Кличу Володимира до Києва, нехай у Новгороді буде тільки посадник!

— Добре робиш, княже! — кричать бояри й мужі. — Ми тобі підпора в цьому.

Брань?! Хто знає, князь Ярополк думає, що, може, він уникне брані, Володимир побоїться, приїде до Києва, а вже тут його покарає, знищить Гора.

— Посилай гонців у Новгород, княже! Кличемо Володимира до Києва!..

Звичайно, коли б князь Ярополк дослухався до голосу Руської землі, він почув би багато такого, про що не гадав і не думав, побачив би зраду, облуду, лжу навкруг себе, жахнувся того, що робить.

Ярополк не бачив цього й не чув, порадниками його були Блюд і ще багато бояр, Вовчий Хвіст і ще багато воєвод і тисяцьких.

— Я посилаю гонців до Новгорода, — каже князь