Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

має не хтось один, а лише сукупність цих облич, ці відокремлені від тіл, зібрані в полчища рук, ніг і зубів рухи, яким належить майбутнє, — це напружене сприйняття здатне викликати відчуття, що коли ти ще не втратив цілісности й блукаєш сам собою, то ти вже просто-таки асоціальний елемент і злочинець; та коли здаватися на волю цього відчуття й далі, то несподівано може навіть виникнути така безглузда фізична приємність і безвідповідальність, неначе тіло належить уже не світові, де чуттєве «я» замкнене в невеличких нервових стовбурах і судинах, а світові, сповненому сонної насолоди. Такими словами Ульріх описав сестрі те, що породив, можливо, стан, в якому не маєш ні мети, ні шанолюбства, чи що було наслідком послабленого відчуття власної особистости, а може, навіть не чим іншим, як «первісним міфом богів», тим «подвійним образом природи», тим «видінням», яке «дає» і «бере» і за яким він просто-таки полював. І тепер він з цікавістю очікував, чи викаже Аґата чим-небудь свою згоду, чи дасть зрозуміти, що те саме вже траплялося і з нею, і коли нічого такого не дочекався, пояснив ще раз:

 — Це — наче легенька форма шизофренії. Відчуваєш, як тебе обіймає, охоплює і наскрізь проймає безвольно-приємна несамостійність; але, з другого боку, не втрачаєш бадьорости, лишаєшся здатним на вибагливий смак і навіть ладен сперечатися з цими речами й людьми, сповненими зашкарублої пихатости. Скидається на те, що в нас є немовби два досить самостійні пласти життя, які зазвичай перебувають у глибокій рівновазі. Та позаяк ми ведемо мову все ж таки про долю, то є в нас нібито й дві долі: одна активно-незначуща, яка вершиться, а друга — пасивно-значуща, пізнати яку нам так ніколи й не випадає.

Зненацька Аґата, яка довго слухала й не ворушилася, промовила:

 — Це — те саме, що цілувати Гаґауера! — Вона сперлася на лікті й засміялась; ноги її на отоманці були все ще випростані на всю довжину. Потім вона додала: — Звичайно, це не було так чудово, як ти описуєш!

Ульріх і собі засміявся. Було не зовсім зрозуміло, чому вони сміються. Якось найшов на обох цей сміх — чи то його навіяло повітря, чи будинок, чи сліди подиву й ніяковости, що їх лишили в них врочисті події останніх днів, які марно нагадують про потойбічне життя, чи незвичайна втіха від цієї розмови; адже будь-який до дрібниць відшліфований обряд уже несе в собі зародок перемін, і будь-яке хвилювання, що сягає за межі звичайного, невдовзі вкриває поволока журби, безглуздости й переситу.

Отак і таким кружним шляхом вони підійшли зрештою, ніби щоб перепочити, до певною мірою безневиннішої розмови про «я», «ми» та «сім’ю», а також до трохи кумедного, а трохи дивного відкриття, що вони вдвох становлять сім’ю. І тоді як Ульріх веде мову про потяг до спільноти (знову ж таки із запалом людини, котра завдає собі болю, спрямованого проти власної природи, тільки ця людина не знає, проти якої саме її природи цей біль спрямований — проти справжньої чи проти вигаданої), Аґата прислухається, як його слова долинають до неї й віддаляються, а він усвідомлює, як довго в ній, що оце так беззахисно лежить перед ним при яскравому світлі у своєму химерному вбранні, шукав чогось такого, що його відштовхнуло б, і ці пошуки вже ввійшли, на жаль, у його звичку, але так нічого й не знайшов, і він дякує за це з простою і чистою приязню, якої досі ніколи не відчував. І від їхньої розмови він у захваті. Та коли вона завершується, Аґата простодушно питає:

 — А ти, власне, за те, що сам називаєш сім’єю, чи проти цього?

Ульріх відповідає, що річ зовсім не в цьому, адже говорив він, по суті, про вагання світу, а не про свою особисту нерішучість.

Аґата замислюється над його словами. Та врешті вона несподівано каже:

 — Ні, я не можу про це судити! Одначе мені б хотілося бути цілком у мирі та злагоді з собою і… ну, якось так жити! А хіба тобі не хочеться спробувати також?

9. Аґата, коли вона не може розмовляти з Ульріхом

Тієї хвилини, коли Аґата сіла в потяг і вирушила в неочікувану подорож до батька, сталося щось дуже подібне до раптового розриву, й обидві половинки, на які розпадається хвилина від’їзду, розлетілися так далеко одна від одної, мовби ніколи й не були вкупі. Аґату проводжав її чоловік; він скинув свого цупкого круглого чорного капелюха, який, коли потяг рушив, просто на очах ставав дедалі меншим і меншим, і тримав він його так, як і належить тримати, коли прощаються, — трохи навкоси піднявши над головою, й Аґаті здавалося, ніби критий перон котиться назад з такою самою швидкістю, з якою потяг — уперед. Цієї хвилини Аґата, хоча щойно ще мала намір пробути у від’їзді не довше, ніж того вимагатимуть обставини, вирішила сюди вже не повертатись, і її свідомість сповнилася тривогою, як сповнюється, бува, тривогою серце, коли бачить, що раптом уникло небезпеки, про яку доти навіть не здогадувалося.

Коли Аґата розмірковувала про це згодом, цілковитого задоволення від свого рішення вона не відчувала, аж ніяк. У своєму вчинку вона засуджувала те, що своєю формою він нагадував якусь дивну недугу, такою вона захворіла була в дитинстві, невдовзі після того, як пішла до школи. Понад рік вона страждала тоді від температури, що, хоч була й не дуже висока, однак і не підскакувала, й не спадала, а схудла Аґата так, що стала, мов билинка, і це викликало тривогу в лікарів, які не знаходили цьому жодного пояснення. Те захворювання так і не розпізнали й згодом. Аґата з неабияким задоволенням спостерігала тоді, як великі університетські лікарі, що, сповнені гідности, з мудрим виглядом уперше переступали поріг її кімнати, з тижня на тиждень потрохи втрачали свою впевненість; і хоч вона слухняно приймала всі прописані їй ліки й навіть справді рада була б видужати, бо цього від неї всі очікували, її все ж таки тішило те, що своїми приписами й призначеннями лікарі не годні нічого домогтися, й почувалася в якомусь неземному чи принаймні незвичайному стані, тоді як від неї самої лишалося чимдалі менше й менше. Вона пишалася тим, що, поки хворіла, порядки дорослого світу не мали над нею влади, й не розуміла, як цього домагається її маленьке тіло. Та