Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Молоко з кров'ю 📚 - Українською

Читати книгу - "Молоко з кров'ю"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Молоко з кров'ю" автора Люко Дашвар. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 56
Перейти на сторінку:
радості ноги йому мила та воду пила. І вона думала, що зрадіє» та серце противиться, веде Марусю все не шляхами — хащами…

Зітхнула. Пішла вулицею.

Стьопка саме біг додому по цигарки, бо так жінка голову задурила, що забув куриво, а на роботі без «Пегаса» як без рук.

Біля лавки і стрілися. Німець Марусю побачив здалеку, хоч і сліпий. Дочекався, поки підійде.

— Здрастуй, Маруся…

— А-а, німець, — всміхнулася. — І як? Гарну дівку я тобі знайшла?

Голову опустив.

— Прости, Марусю… Зрадив я тебе… Так вийшло. Прости…

Розсміялася.

— От щуреня, прости Господи! І що ти отут мені верзеш?! «Зрадив»?! Та кому ти здався, нікчемо?! Чеши до своєї горбоносої і щоб до мого вікна на кілометр не підходив! Зрозумів?

— Зрозумів…

— 1 щоби…

— Та не сердься! Не підійду Так воно, мабуть, краще буде…

— Краще?! — аж задихнулася. — Он, виходить, як заговорив! А хто оце вчора цукерку мені на вікно кинув?

— Та прости…

— Не прощу!

— Хочеш, кину Тетяну?

— Он як!

— Хіба дочекатися, поки дитя народиться?

— Що?! — у Марусі очі на лоба. — Так горбоноса уже й важка?

— Та кажу ж — прости…

Під ноги Барбуляку плюнула і пішла геть. За крок зупинилася.

— Щоби до нової хати не їхав! Геть ти мені під боком не потрібний!

— Добре…

Ще крок зробила.

— Прощавай, Стьопо…

— Прощавай, Маруся… Живи собі гарно, а я тебе хоч здалеку любити буду.

Всміхнулася, долоню до грудей безпорадно притисла, ніби шукала щось А нема намиста сама від себе десь сховала.

— Дивись мені… Щоби любив! — мовила. І пішла геть.

У четвер до ночі Льошка з Марусею розпаковували речі у новій хаті й так повтомлювалися, що вже не стелили чисте на ліжко в спальні. Маруся кинула матраци на підлогу у великій вітальні, поверх старе простирадло, подушки, впала і сказала:

— Все! Більше не можу! Спати буду!

Льошка спробував обійняти дружину, та вона ляснула його по руці й постановила:

— Як вип'єш, так відразу забувай про мене.

— Так учора пив… Вивітрилося все чисто.

— Тобі вивітрилося, а мені тхне.

— Дай вікно відчиню, — встати спробував, а вона його за руку — хвать.

— Ні!

— Та тут, Марусю, фарбою тхне, а не горілкою. — він їй. — Дай відчиню вікно, бо повчадіємо.

— Як боїшся вчадіти, йди надвір і там собі мостися, — відрізала. — Не хочу вікна відчиненого!

— Чудні твої примхи, їй-богу! То і при морозі тобі задуха, а то і влітку протягів боїшся.

— Бачили очі, що брали, тепер їжте, хоч повилазьте! — до стіни повернулася і затихла.

Льошка покрутився хвилину-другу, вийшов на голий двір покурити, як повернувся, дивиться — стогне Маруся усі сні, кидається, долоні до грудей прикладає.

Пішов до вікна тихесенько, відчинив, свіже повітря впустив…

— Ох, і чудні твої примхи, жінко, — повторив.

Марусі снився сон, наче перед ранком, коли стара ніч чіпляється чорними руками за дерева і хати, лякає сонце густим туманом, аби тільки не помирати, заблукала вона у своїй кімнатці зі шкіряним диваном та дзеркальною одежною шафою, та так сильно заблукала, що стала гукати:

— Гей! Хто-небудь… відгукніться…

Аж з туману — баба стара. Простягнула до Марусі руки з пальцями покрученими — мовляв, ходи, ходи, не бійся. І от ніби ніколи не бачила Маруся тієї баби, проте тулиться до неї, як до рідної, і все питає:

— Де це я? Як мені до своєї кімнати потрапити?

— То діло непросте, — баба їй. — Мусиш мамці коралове намисто червоне віддати, тоді й повернешся.

— Мамці? Та нащо їй намисто? Стара вона намисто на шию чіпляти.

— Не твоє діло про це розпатякувати! — розсердилася баба. — Бач, як придумала — щоби без черги собі щастя мати.

— Без якої черги7 — розгубилася Маруся.

— А нащо ти у моєї Орисі намисто забрала?

— Коли?

— Та як ще малою була! Нащо?

— Та хіба згадаєш?

Баба Марусю від себе відштовхнула, у долоні вдарила — у тумані шафа одежна дзеркалом блимнула. Баба на дзеркало вказала.

— Туди коти!

Маруся озирається, аж на неї червона коралова намистинка котиться. Та усе більшою, більшою стає, а Маруся усе меншою, меншою. І вже на малу Марусю велика, як гора, червона кам'яна куля насувається ще мить — розчавить.

Маруся закричала, відскочила. Куля повз неї прокотилася, зупинилася й уже знов на Марусю котиться, наче хто її гнівною рукою спрямовує.

— Бабо! Рятуйте! — закричала, а баба як розсміється:

— Коти, дівко!

— Боюся!

— Так найми собі помічника, як така боягузка!

— Та де я його тут знайду? Туман онде повсюди розлігся. Сама себе не бачу.

Аж Орися від дзеркала до баби йде.

— Ой, киньте ви цю затію, прошу! — бабу благав. — Не забирала Маруся у мене намиста. Сама віддала…

— Як посміла?! — закричала баба.

— Бо винувата. Нитку раз розірвала, коралі погубила…

— Коралі погубила?! — страшно гримнула баба і вдарила Орисю по щоці. — Проклята будь! Проклята! Проклята!

Маруся розревлася, у маму вчепилася та бабу благає.

— Не проклинайте, бабо, мою маму. Хоч і погубила коралі, та потім усе докупи зібрала. І нитку міцнішу знайшла. Онде стільки років ношу, так жодного разу не розірвалася.

Баба очі зіщулила, у Марусині груди пальцем тицьнула.

— А де ж воно? Де намисто? Куди діла?

Маруся ще більше перелякалася.

— Сховала…

— З шиї зняла?! — розлютилася баба.

— А воно ж мені не хрест, шоб до смерті не знімати.

Баба раптом захиталася, сльозу тремтячою рукою втерла.

— Так он чого я свого милого знайти не можу. — Й оце каже, та на очах молодшає. Дивиться Маруся — перед нею дівчина молода стоїть: сумна, очі сині плачуть, довгі коси розплетені. До мами озирнулася, спитати хотіла, та мама вже десь ділася.

— Не бачила я твого милого… — прошепотіла Маруся.

— Бо ж щаслива… А щасливі нічого навкруги не помічають, — дівчина їй тоскно.

— Хіба я щаслива? — зітхнула Маруся. — Онде серце весь час плаче…

— А серце і від щастя плаче, — насторожилася дівчина та просить Марусю: — Віддай мені своє намисто. Тобі воно тепер зовсім не потрібне.

— Чому?

— Все одно душу закрила. Кохання — не залетить. Щастя згасне без свіжого вітру. Віддай…

— Та бери! — чогось розгнівалася Маруся, з силою штовхонула велику, мов гора, червону кам'яну кулю до дівчини Куля покотилася, підім'яла під себе дівчину і зупинилася уже після того, як розчавила її.

Маруся дивилася на недвижне тіло, тряслася від жаху, та ноги не слухалися — і кроку ступити не могла. Аж раптом туман розсіявся, у відчинене вікно зазирнуло сонце, ніби тільки того й чекало, Маруся озирнулася — нікого. І тільки рідна кімнатка зі шкіряним диваном та дзеркальною шафою

1 ... 21 22 23 ... 56
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Молоко з кров'ю», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Молоко з кров'ю"