Читати книгу - "Жінки їхніх чоловіків"

Я голодна, каже Настя, і ми зупиняємося біля нічної крамниці. Дана йде купувати їжу.

Опа, бурмоче таксист, повернувши голову, комусь від нас щось потрібно…

Просто біля мого вікна стоїть здоровенний блискучий корабель — такий розкішний, я навіть не знала, що такі бувають.

Відчини вікно, чується голос, від якого кров у моїх жилах застигає, а серце зупиняється. Я хочу порозмовляти з дівчатами.

Ні-ні-ні, гарячково шепочу, мало не хапаючи таксиста за руки.

Дівчата не хочуть, сміливо відповідає хлопець. Хто б подумав, що він виявиться таким лицарем.

Дівчата, яких Ви шукаєте, не їздять такими машинами, як моя, жартує він.

Та я нічого їм не зроблю, наполягає Капітан корабля. Просто відчини вікно.

Ні-ні-ні, шепочу я, нажахана.

Ні? — перепитує таксист. Ми з Настею впевнено хитаємо головами.

Дівчата не хочуть, знизує він плечима.

Здається, каже Настя, це знайомі. Вона присувається до мого вікна й уважно придивляється. Так, це знайомі, не бійся. Це ж Стрийські ковбаси! Відчиніть вікно, махає вона рукою, ми їх знаємо.

Гаразд, відкидаюсь я на спинку сидіння, тоді ти з ними і говори. Вікно відчиняється повільно і тяжко. Капітан уважно спостерігає за ним, криво посміхаючись.

Мені просто дівчина дуже сподобалась, повідомляє, розглядаючи косички і шалик. У нього чорні очі і чорне хвилясте волосся, загельоване назад. Дуже-дуже сподобалась, повторює, ніби цим усе пояснено. Виходить зі свого корабля і нахиляється до мене.

Я відвезу Вас додому.

Я паралізовано дивлюся на нього, міцно вчепившись руками в сидіння. Капітан повертається за штурвал і ставить корабель перед нашою смішною тарадайкою.

Настя! — лепечу я. Мій язик заплітається. — Який жах! Я ненавиджу такі історії!

Заспокойся; вона плеще мене по плечі.

На мене накочує відчай.

Настя! Це страхіття! Ти бачила? Він у шубі! В шубі! Він у шубі, Настя!

Капітан, височенний і широкоплечий, і справді вбраний у плямисту кроликову шубу. Я бачила в фільмах — так ходять чорні гангстери. і мені це в них дуже подобається.

О! Це ви… — тільки й промовляє Дана, коли її, навантажену салатами і круасанами, впаковують на заднє сидіння корабля поряд із нами. Ми лише мовчки перезираємося, троє боягузливих кроликів.

Це Саша, представляє Капітан товстенного чолов'ягу з оптимістичним обличчям, який займає друге сидіння попереду. І не треба мене боятися, я зовсім не страшний і не кусаюся — це я просто так виглядаю, повідомляє він, повернувши до мене обличчя. Ще в нього красиві чорні брови, ніс з горбинкою і щетина. Ну і, звісно, величезний шрам, який починається на скроні, а закінчується на вилиці, міліметр від ока.

Він справді виглядає так, ніби полюбляє кусатися. Рвати зубами па шматки і гарчати при цьому. І злизувати кров з морди великим язиком.

Я не боюся, мій голос тремтить, але я посміхаюся.

Авжеж, сміється Капітан, а оптимістичний товстун Саша регоче так, що машина починає дрижати.

Корабель зсередини м'який і просторий, біля штурвалу світяться кольорові кнопки, чимось приємно пахне, і я зовсім не відчуваю, що він кудись рухається. Аж поки не помічаю, що ми зупинилися перед двоповерховим будинком з арками і колонами, оточеним високим парканом. Капітан сигналить, і ворота починають відчинятися. Ну все, думаю я. Ми попали.

Корабель запливає на подвір'я, посеред якого дзюрчить підсвічений фонтан. Нас випускають назовні, і ми, вставши в рядок, з розпачем в очах спостерігаємо, як невблаганно зачиняються ворота.

Це мій улюблений готель, каже Капітан, пропускаючи нас уперед. Звідкілясь вигулькує схилена в низькому поклоні постать.

Ласкаво просимо, ласкаво просимо, жебонить вона, переминаючись з ноги на ногу, безладно розмахуючи руками і витираючи то однією, то іншою долонею спітніле чоло.

Твін пікс, шепоче Дана.

Чотири кімнати, додає Настя.

Чоловічок вбраний у чорний костюм і білу сорочку, на шиї у нього красується перехняблений метелик. Він має дрібненькі риси обличчя, тонкі чорні вусики, кінчики яких кучерявляться догори. Волосся розділене на тонкий проділ посередині голови.

Ваш столик чекає па Вас, кружляє він у легкому вальсі навколо Капітана. Що будете пити? Те, що завжди?

Сто грамів «чівас», киває Капітан, допомагаючи мені скинути пальто. А моєму другові — двісті горілки.

А дівчата? — підлабузницько посміхається Тім Рот.

Чай, кажу я.

Чай, каже Дана.

Каву, каже Настя.

І все? — дивується Капітан. — А за знайомство?

Ми по черзі, але впевнено, хитаємо головами.

Ну як хочете, знизує плечима Капітан, демонструючи, що він не має наміру нас ні до чого силувати. Наше дело предложить, ваше — отказаться, смішно жартує він.

Ми сміємося.

Саша, наприклад, ніколи не відмовляється від горілки, у нього алкогольна дієта, вдруге жартує.

Ми сміємося знову, а Дана вставляє:

Воно і видно…

Небезпечні типи перезираються, але пригадують, що сьогодні вони добрі, і беруться до своїх напоїв.

Отож за знайомство, виголошує Капітан, широко посміхаючись. Я справді дуже радий, що вдалося вас наздогнати, бо ми майже вас втратили…

Тім Рот приносить наші напої. Таця в його руках нервово тремтить, дзенькотять ложечки. Він ставить перед Даною каву, а перед Настею — два чаї.

Один чай мені, нагадую я.

Тім підстрибує, тоді схиляється аж до землі у покірному поклоні, потім швидко підхоплює горнятко, порозхлюпувавши половину рідини на блюдце, і, зазирнувши мені в очі, белькоче:

Вибачаюся. Перехвилювався… — по чому робить такий вираз обличчя, що в мене не залишається жодного сумніву: хвилюватися йому є через що.

Я заспокійливо посміхаюся і навіть хочу поплескати по плечу, але вчасно стримуюся.

Та-а-а, протягує Капітан, примружившись і прикурюючи сигарету це диво, що ми вас знайшли. Було нелегко. І взагалі — ти знаєш Петра Петровича?

Кого? — перепитую.

Кого-кого? — незлобливо перекривлює він. Петра Петровича, кого ж іще. Там, у стейк-гаусі, я хотів пригостити тебе і запитав офіціанта, що дівчина п'є, а мені відповіли: цю дівчину неможна пригощати — вона знає Петра Петровича.

Не знаю я ніякого Петра Петровича, обурююсь я.

А мені яка різниця! Знай собі хоч Івана Івановича! Я хотів з тобою познайомитися!

Він вихиляє ще сто грамів свого «чівасу» і відкидається па спинку крісла.

Хотіли відразу вас звідти підвезти, але не встигли. Вибігаємо назовні, я кричу гей! — а за вами трась! і захряскуються двері таксі.

Яка романтична історія, вишкірюється Тім Рот, ставлячи перед Сашею ще двісті грамів горілки і склянку помаранчевого фрешу.

А потім ми губили вас рази три, так, Саня? — не звертає уваги па прислугу Капітан. Саша мовчки киває, заливаючи в пащу горшку. От якби ви біля крамниці не зупинилися — точно б випустили. Але, слава