Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Маміглапінатапеї, або Любов у київській комуналці 📚 - Українською

Читати книгу - "Маміглапінатапеї, або Любов у київській комуналці"

573
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Маміглапінатапеї, або Любов у київській комуналці" автора Люба Клименко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 29
Перейти на сторінку:
холодні?

— У тебе вставна щелепа? — спитала вона.

З її вуст це звучало не образливо, а як уточнення ситуації для визначення подальшої моделі поведінки.

— Так, — сказав я.

Так, у мене вставна щелепа, тому я активно не всмоктуюся в губи і широко не відкриваю рота, аби випадково не загубити зуби.

— Тобі неприємно? — спитав я.

— Навпаки, — сказала ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ по-діловому. — У людей, що носять протези, не смердить із рота. Все набагато гігієнічніше. А мені з зубами пощастило, — вона відкрила широко рота. — Жодної пломби. Це мені від бабусі така щелепа дісталася. Просто повезло. Зате у мене маса інших проблем зі здоров’ям. Ти ще переконаєшся.

Я ще переконаюся? Це сказано багатозначно. Значить, «далі буде?»…


Був ранок. Хтось подзвонив у двері. Дивно. Хто б це міг бути? У нас унизу сидить охоронець, і якщо хтось приходить без попередження, мені телефонують і питають — пускати такого-то чи ні?

Я заінтриговано підійшов до дверей (у мене навіть вічка немає), відчиняю, а там… БЛОНДИНКА.

— Прівєт!

— Прівєт! — її ж тоном відповідаю я.

— Ти сам?

— Сам.

— Зайшла по-сусідськи, ти обіцяв показати мені свої картини.

Ми вже на «ти»? Я щось їй обіцяв?

Я стояв у ступорі.

— Можна зайти?

— Так, проходь…те!

— Ми так довго живемо в одному будинку, але досі не раззнакомилися… — торохтіла вона. — Взагалі я із маленького городка. А у нас там обичай дружити з сусідами. А у вас — ні. Странно однако. Сусіди — це ж святе! Случилось шо, куди бігти — до сусідів! Правда?

— Правда, — сказав я. — У нас теж так колись було. Було… — зітхнув я.

Вона стояла переді мною в рожевих треніках і рожевій майці.

— Ти мнє нравішся! — поплескала вона мене по плечу.

«Я її боюся!» — подумав я.

У мене в холодильнику стояло кілька пляшок шампанського, я запропонував випити.

Вона, вмощуючись на дивані (це не твій диван, це диван ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ, — все кричало в мені), махнула мені недбало, мовляв, неси!

Чомусь не до речі згадався ДЯДЬ-ОСЯ. Коли до нього, а точніше, в нашу комунальну квартиру завалили розгнівані родичі померлого, якого ховали в труні з двома прокрученими дірками для ніг, бо труни такого велетенського розміру у ДЯДЬ-ОСИНОМУ похоронному бюро «Спи спокойно, товарищ» не було, він забіг до нашої з БАЛБЄСОМ кімнати з тремтячими руками і вигуками «Шо мнє дєлать?! Шо мнє дєлать?!» Коли мрець лежав у залі для прощання, ДЯДЬ-ОСИНІ підлеглі замаскували цю нестиковочку віночками із штучних квітів. Потім виникла проблема: куди подіти ноги, коли труну закриють і винесуть до катафалка. ДЯДЬ-ОСЯ викрутився із ситуації, виперши сторопілих родичів із зали прощання в автобус, що їхав на кладовище, і наказав водію рухатися без катафалка. Труну ж запхали в катафалк і відправили на кладовище. Будучи атеїстом, а, може, ще й іудеєм, ДЯДЬ-ОСЯ не побоявся перехрестити катафалк. Не знаю, на що сподівався ДЯДЬ-ОСЯ, мабуть, на те, що похорони відбудуться в далекому селі — на батьківщині померлого, з якого ніхто не захоче повертатися, щоб з’ясовувати стосунки.

Катафалк приїхав у те далеке село, і коли односельчани померлого відкрили борти ГАЗу і побачили «картіну Рєпіна», почалася масова істерика. Довелося «прикрашати» труну, повісивши на ноги покійника, які стирчали із неї, вінки. Коли труну несли, віночки мирно погойдувалися, що спровокувало другу хвилю істерики у тих, хто прийшов прощатися з небіжчиком.

За законом підлості, комічність ситуації посилювалася ще й тим, що у померлого в селі було прізвисько НОГИ В РУКИ. Коли він ще був парторгом колгоспу, то любив повторювати цю фразу, дурноголово ганяючи безпартійних по ланах і фермах для виконання його безглуздих забаганок. Колгоспна громада села дружно зненавиділа парторга і перехрестилася великим православним хрестом, майже до підлоги, коли його забрали в райком. Тепер його привезли в село ногами вперед, і НОГИ В РУКИ перетворився на НОГИ В ВІНКИ.

Похорон закінчився тим, що родичі померлого мало не набили пику водієві катафалка, який взагалі ні про що не здогадувався (ДЯДЬ-ОСЯ про це подбав), але колгоспна громада, з вдячності до справедливої розплати за всі їхні тяжкі страждання під гнітючим ярмом НОГИ В РУКИ і за організацію неповторного видовища, захистила водія катафалка від розправи родичів небіжчика, більше того, напоїли його, нагодували і ще три дні не відпускали зі своїх вдячних обіймів.

Проте родичі вирішили помститися ДЯДЬ-ОСІ, тому знайшли його в нашій комуналці. ДЯДЬ-ОСЯ бігав по квартирі з зойками «Шо мнє дєлать? Шо мнє дєлать?». Тим часом спокійна ДОРАРОНОВНА спитала БАБШУР: «Дє твоя заначка?», і та витягла із шифоньєра велику довгу сулію з мутною самогонкою. Конфлікт було згладжено. Обличчя ДЯДЬ-ОСІ не постраждало.

Ось і я з молоточками у мозку, що відбивали «Шо мнє дєлать?», відкрив тремтячими руками холодильник, вийняв шампанське і відкоркував його.

БЛОНДИНКА невимушено хильнула, схвально кивнула головою «Отлічно!» і відразу приступила до справи:

— Картіни продаються?

Господи, як давно я не чув цього магічного запитання!

— Так! — із надією в голосі пробелькотів я.

— Ця, ця і ця, — ткнула вона пальцями на три великі полотна, що стояли під стінкою.

— Тисяча евро, — тихо, майже нечутно сказав я, боячись, що зараз вона мене пошле під три чорти.

— Значить, умісті — три? — порахувала БЛОНДИНКА.

Взагалі-то я мав на увазі тисячу євро за три картини. Але й така ціна мене цілком влаштовувала. Я збадьорився.

— Тут аванс дві тисячі, — недбало сказала вона. — Завтра занесу ще одну.

У мене побігли мурашки по

1 ... 21 22 23 ... 29
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маміглапінатапеї, або Любов у київській комуналці», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маміглапінатапеї, або Любов у київській комуналці"