Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Дзеркальце, моє дзеркальце 📚 - Українською

Читати книгу - "Дзеркальце, моє дзеркальце"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дзеркальце, моє дзеркальце" автора Кара Делевінь. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 78
Перейти на сторінку:
що ніхто з них більше не розпитує.

Коли ми йдемо вздовж ріки, тепло вересневого вечора потроху нагріває мою шкіру, а сонце вистрибує з води іскрами та спалахами. Дивлячись на це місто, що розляглося вздовж ріки так, ніби кожна висотка й багатоповерхівка були там завжди, я посміхаюся. Я люблю це місце. Важко не бути щасливим, коли бачиш усе це життя, усі можливості там, цілий рій ідей. Відкидаючи все, що сказала мені Аш на задвірки свідомості, я зриваюся на біг і висну на перекладині, яка відділяє мене від брудного берега під ногами, – мої ноги теліпаються в повітрі, а бриз, що прилетів із моря, лоскоче мені обличчя. За кілька секунд до мене приєднуються Лео та Роуз. Лео забирається та сідає на перекладину, і якийсь час ми просто дивимося на місце, в якому живемо. У моєму житті було не так багато подорожей, але мені й без того відомо, що Лондон – найкраще місце на світі, і коли я дивлюся на нього так, то відчуваю себе солдатом непереможної армії.

Там, у кімнаті Аш, усі теорії видавалися такими реальними. Але тепер, у сонячному світлі, коли мої друзі поряд?.. Аш дуже наполеглива, але що, як усе це тільки в наших головах? Було би простіше дозволити дорослим розібратися з цим, довіритися їм. Це було би набагато простіше. Зрештою, хіба вони не для того існують?

Єдина проблема в тому, що дорослим потрібні пояснення, короткі логічні відповіді, які можна помістити в коробочку, а на коробочку наклеїти ярличок. Те, що сталося з Ней, не можна описати звичайною логікою, не можна виправдати зрозумілими причинами, це не вкладається в жодні рамки, і вони не хочуть цього визнавати. Можливо, їм просто страшно.

– Я ще не хочу додому, – кажу я.

– А ми й не мусимо, – відповідає Роуз. – Мене вдома чекає тільки тато й моя занудна мачуха, а вони захочуть зайнятися чимось разом. Типу кіно подивитися чи пограти в довбаний «Скреббл». Ніби коли ми проводимо час разом, мені стає не так огидно від того, що вона в сестри мені годиться.

Без подальших обговорень ми зливаємося з набережної та прямуємо до магазину в кінці вулиці.

– Я знаю тільки те, що, коли я приїду додому, мама переживатиме через Аарона, – каже Лео. – Щойно я переступлю поріг, мені вилюблять мозок по саме нікуди, – він стукає собі пальцем по голові.

– Річ у тім… – Я дивлюся на Роуз, яка запитально зводить брову. Я знаю, що їй цікаво, що ж я скажу, як, власне, і мені. Але я все-таки скажу. – Я в якомусь сенсі розумію твоє хвилювання, чуваче. Через Аарона в тебе було багато проблем. А коли він зник із поля зору, зникли й проблеми. Тож…

– Відчепись, Редлі, – каже Лео, не розлючено, але відверто, закриваючи мені рота. – Я тобі не маленька дитина. Я сам собі режисер. Я сам вирішую. Аарон мій брат, але він не якийсь там довбаний Аль Капоне. Нам усім краще заспокоїтися. Піду куплю ще бухла.

– Облиш його, – каже мені Роуз, поки ми стоїмо перед «Спаром», чекаючи на нього. – Воно того не варте.

– А ти хочеш, щоб він знову став таким, як раніше? – питаю я. – Аарон підрізав людину, чувак потрапив через нього в лікарню. Що як Аарон втягне його в це лайно?

– Лео має рацію. Він сам собі режисер. Він не та людина, якою був рік тому. Ми маємо довіряти йому.

– У мене було багато довіри до Ней, – тихо кажу я.

– Так, але Ней – не Лео. У Лео було непросте життя, Редлі. Я вдаю з себе знуджену бідну багату дівчинку, але всім нам відомо, що моє життя – цукор у порівнянні з життям Лео, хай навіть мій тато й сволота. А ти, у тебе є дім та їжа в холодильнику, хоча твоя мама – класика жанру – п’є. А Лео. У Лео цього ніколи не було, і він добре знає, що буде далі, і коли настає час вирішувати, нам із тобою, з нашими гарними будинками, повними шлунками й оплаченими рахунками, не варто розповідати йому, що робити.

Я роздивляюся її обличчя так, ніби ми зустрілися вперше, хоч і знаю його в найдрібніших деталях. Вона завжди дивує мене, завжди зачаровує; там, де тобі ввижається мілина, – у неї насправді глибина, те, що ти вважаєш жорстокістю, – виявиться милосердям. Й окрім цього, вона дуже смілива, одна з найсміливіших людей, яких я знаю.

– З тобою теж ставалося погане, – дуже тихо кажу я. – Ти знаєш, як бути сильною краще за всіх.

Роуз нічого не каже, відвертаючись від мене.

– Ну, у мене все гаразд, тож…

– І моє життя… – Я марно намагаюся знайти слова, – взагалі-то, не класика жанру.

– Але могло б бути.

Роуз і досі не дивиться на мене.

– Слухай, що скажеш про Маза Гаріссона? Він прикольний, скажи?

– Старший брат Тіни Гаріссон? – Я дивлюся на неї. – Так йому ж десь двадцять п’ять.

– І? – Погляд Роуз ніби питає: «То й що?»

– Ну, тебе ж дратує твоя не-така-вже-й-стара мачуха, лицемірко, – нагадую я їй.

– Це ж інше. У будь-якому разі, я йому подобаюся.

– Звідки ти знаєш?

– Він писав мені на «Фейсбук».

– На «Фейсбук»! То он звідки ти знаєш, що він старий – він користується «Фейсбуком».

Роуз гигоче.

– Ага, точно! Я не заходила на свою сторінку років з тринадцяти. Там нічого немає.

– Та він збоченець якийсь.

– Але дуже милий, – каже Роуз. – А коли відчуваєш із кимось духовну спорідненість, романтичну, як єднання двох душ, хіба вік тоді має значення?

– Але це огидно, – кажу я.

Лео виходить із магазину й проходить повз нас, дзенькаючи пляшками в пакеті, і розмова обривається.

– Ну ходімо, – каже він, і ми йдемо за ним, лишаючи обговорення Маза Гаррісона позаду. Принаймні я на це сподіваюся.


Лео та Роуз передають одне одному пляшку горілки, і ми спостерігаємо, як ріка міниться кольорами, з сірого стаючи рожевою, а потім, коли пошматований зубами обрій ковтає сонце, якоюсь фіолетовою. Ми не розмовляємо. Лео дивиться на воду й п’є, мужньо, не отримуючи задоволення, ніби це випробування, через яке необхідно пройти. Роуз пише комусь повідомлення. Я не знаю кому, але бачу, як вона посміхається кутиком рота щоразу, коли на її екрані з’являється нове сповіщення, як її риси зм’якшуються.

1 ... 21 22 23 ... 78
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дзеркальце, моє дзеркальце», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дзеркальце, моє дзеркальце"