Читати книгу - "Кривавими слідами"

І вже тим паче забувши про Сергія Ковальчука.

Вівторок, 22 січня 2019 року. 13:10

Зараз чоловік перейде дорогу, сховається в натовпі, і тоді схопити його він уже не зможе. Скляр нутром це відчував. Чоловік, який щойно так пильно вдивлявся Єгорові в обличчя, поспішав до пішохідного переходу. Зелене світло ось-ось має перемкнутися на червоне. І тоді цей привид устигне, а Єгор – ні.

Ще зовсім небагато кроків. Якісь кільканадцять секунд – і він наздожене. Поспішаючи, налетів на літню пані. Вибачився і, зовсім не звернувши уваги на справедливе обурення жінки, майнув далі.

Світлофор замиготів, готуючись змінити колір. Утікач побіг, аби встигнути. Скляр припустився сильніше, відчуваючи, що серце, не стільки від бігу, скільки від хвилювання, зараз вистрибне з грудей. Перехожі здивовано витріщалися на нього. Ще мить – і він, нарешті, ухопив чоловіка за плече, різко розвернув до себе.

І вкляк.

– Перепрошую, – пробурмотів. – Перепрошую, я помилився, – повторив ще раз ошелешеному від несподіванки чоловікові.

– Бляха, я через тебе не встиг! – незнайомець обурено махнув рукою на проїзну частину, де вже сновигало чимало автівок. – Мудак ти, пóняв?! – ухопив поліцейського за куртку.

– Агов, спокійно! – наказав слідчий, тицьнувши мало не в пику молодика своє посвідчення. – Переплутав, буває.

Побачивши посаду Скляра, чоловік примусив себе втихомиритися, хоч усередині все ще кипіло. Відпустив Єгора. Через цього придурка він пропустив свою маршрутку. І тепер уже точно спізниться на роботу. «Мудак», – вилаявся подумки, але вголос так нічого більше і не промовив. Обернувся обличчям до дороги і знову став чекати на зміну світлофора.

Деякі перехожі ще озиралися на двох чоловіків, які мало не влаштували бійку. Та вже за мить люди забули про них.

Скляр поправив куртку, заховав посвідчення. Слідчий важко дихав, серце від хвилювання калатало, готове вискочити з грудей: «Як же це так?» – зривалося запитання. «Я ж бачив. Я чітко бачив… Єгоре, ти довбень! Як ти міг його бачити? Він помер тиждень тому!»

Скляр витер змокріле чоло. Роздивився довкола. Молодик, якого слідчий щойно так безцеремонно потурбував, нарешті, дістався зупинки і нервово тупцяв, очікуючи на свій транспорт.

«Ну звісно, не він», – углядався поліцейський, намагаючись помітити бодай якісь схожі риси обличчя. Тільки постава подібна, зріст і волосся. Слідчий іще раз уважно роздивився і, кінець кінцем, відвернувся.

Але ж він так чітко побачив у ньому Ромку! Скляр, виснажений, поплентався до відділу. Можна було б під’їхати, однак йому запаморочливо бракувало повітря.

Не втримавшись, знову озирнувся, але чоловіка на зупинці вже не було. Очевидно, сів на маршрутку, яка саме від’їжджала.

Задумливо Скляр провів поглядом жовтий автобус марки «Богдан». Пригадав свій сон, у якому померлий говорить про загрозу. Ну, гаразд – сон. Сни бувають різні, і вони пов’язані з нашими переживаннями. Але ж чому Ромка так уперто «переслідує» його?

Немов і справді намагається попередити про небезпеку.

Вівторок, 22 січня 2019 року. 13:30

– Ти точно впевнений, що він за тобою не стежив? – Віталіна видихнула цигарковий дим.

– Упевнений. Коли виїжджав, бачив, як він побіг за якимсь типом, що вештався біля кав’ярні.

– Що за тип? – нашорошилася Віталіна, так і не зробивши наступної затяжки.

– Я його не знаю, – стенув плечима. – Якийсь «лівий», – Сергій підкурив. Його трусило. На вулиці хоч і не було морозів, однак сирість пробирала до кісток. – Бляха, у мене, мабуть, знову температура, – загорнувся щільніше в куртку.

– Ти щось дізнався про цього слідака?

– Перевівся нещодавно з Луцька, має наречену, що працює в ресторані. Дуже своєрідний тип, не всі його люблять через характер. Друг загинув при виконанні тиждень тому. Уважається одним із кращих спеціалістів, – Ковальчук зробив затяжку.

Віталіна замислилася, обмірковуючи нову інформацію.

– Тобі не варто було приходити сюди. Не потрібно, щоб нас бачили разом, – проігнорувала вона скаргу Ковальчука, потім озирнулася. Неподалік проходили студенти, очевидно, з інституту права, розташованого поруч, або ж просто відвідувачі обласної бібліотеки, яка знаходилася неподалік.

Ковальчук та Волошко заховалися в провулку буквально поряд із Рівненським міським судом. За рогом, на вході до суду, завжди багато людей. Але не тут. Тут лише поодинокі перехожі. За двадцять хвилин у неї мало починатися слухання.

Сергій теж уважно роздивився.

– Усі знають, що ми знайомі. Типу ми перший раз тут стоїмо і куримо? – його справді починало трусити.

– І все ж нам не варто зараз ризикувати.

Чоловік роздивився її новий одяг, що визирав із-під шубки: спідниця до колін, трішки видно красиві стрункі ноги в колготках кольору засмаги, далі високі чоботи на підборах. Невисокого зросту, худенька і неймовірно тендітна. Він, мабуть, ніколи не перестане її хотіти. Усе що завгодно для неї зробить.

– Гарне вбрання, – промовив.

Віталіна холодно посміхнулася:

– Ти коли-небудь думаєш про щось, окрім сексу?

– Коли ти поряд – ніколи, – усміхнувся у відповідь. В очах його промайнуло бажання поцілувати, проте стримався. Натомість укотре затягнувся цигаркою.

– Він небезпечний, ти це розумієш? І ти проколовся. – Віталіна провела поглядом чоловіка, що пройшов за кілька метрів від них, – колегу. Ні, все-таки не варто, аби їх із Сергієм бачили зараз разом. – Навіщо ти сказав, що в тебе є дівчина? – пильно глянула на свого коханця.

– А що мені ще було робити? – роздратувався Сергій. – Як я міг йому пояснити, звідки в мене ліки?

– Та сказав би, друг якийсь приніс чи сам сходив.

– Сам сходив? У важкому стані?

– А що?

– Тоді б він запідозрив, що я міг із таким же успіхом поїхати до Мáрко і вбити його, – Ковальчук перейшов майже на шепіт. Озирнувся знову. Хоч Віта стояла обличчям до подвір’я і стежила за перехожими, та все ж і він час від часу поглядав довкола.

– Гадаєш, він і без цього так би не подумав? – жінка теж перейшла на шепіт. – Він усіх підозрює, я тобі скажу, дорогенький, – Віта підступила так близько, що він навіть відчув її гаряче дихання на своєму обличчі. – Це характерно для всіх слідчих. Підозрювати навіть кота, який просто бігає біля місця злочину. Тим паче – поблизу місця вбивства! А ти взяв і видав мене!

– Коли я тебе видавав? – обурився Ковальчук.

– Ти думаєш легко було сьогодні змінювати голос, аби він мене не впізнав? Думала, після його дзвінка найпізніше через десять хвилин за мною машина приїде поліцейська!

– Ну не впізнав же він тебе! А через тиждень, коли ти буцімто маєш повернутися, хто знає, як усе повернеться. Може, і