Читати книгу - "Пульсари"

— Це ви… Це у вас?.. — задихано обізвалася вона до чоловіка, що з виразом глибокої задуми сидів у кріслі. Жаль, що дорога була коротка — Ірина не встигла навіть подумати, як вести мову. Єдине — словом не прохопитися про Марію. Ірина викаже печаль і співчуття, пояснить, що рятували руку, сподіваючись пришити її Віталикові, а коли хлопця не стало, а рука залишилася жити, то вбивати її тепер, аби зарити з небіжчиком, просто безглуздо. Але тут, перед згорьованою людиною, щось ніяк не в’язалися слова, а надумані застрявали в горлі.

Чоловік здивовано глянув на Ірину.

— Що ви маєте на увазі? — запитав він, чемно піднявшись з крісла.

— Та вашу… трагедію. Медицина не всесильна. Ще багато нерозробленого в науковому плані. От ми й експериментуємо, щоб надалі уникати безглуздих смертей. На собаках вічно випробовувати не будеш. От ми й узяли руку вашого сина…

— Руку мого сина? — Ірині Олексіївні здалося, що він зараз кинеться на неї з кулаками. І втримала його від цього лише інерція виховання. Чоловік схопив із сейфа графин, одним духом випив воду, виважив посудину в руці, немов гранату. Поставив на місце. — Ви що ж, якусь хворобу знайшли в тій руці? Чому ж мені не подзвонили? Все-таки не чужий. До речі, хто вам сказав, що я його батько? Не подумайте, що відмовляюся, за руку я вам… А взагалі — сам винен, — спокійнішим і розсудливішим тоном вів далі чоловік. — Якби познайомив онука з дідом раніше, то цього не трапилося б: своєму він би не ампутував руки, боровся б до кінця з хворобою. Коли це трапилось?

— Учора ввечері.

— Що з ним було?

— На мотоциклі розбився. Та що ви мене морочите? Ви ж самі знаєте…

Іванова підозріло й прискіпливо оглянула чоловіка. «Коли це він устиг його народити? У шістнадцять, чи що? Акселерація?»

— Це ви мене морочите. Який мотоцикл? Йому два рочки! Чи його хто катав? — закричав чоловік.

— То, хіба, не вашому двадцять шість?

— Господь з вами. Мені всього тридцять два. Я не старіший за вас, синьйоро. Ну й налякали. Дозвольте відрекомендуватись: Пильнюк Тихін Русланович, доцент технологічного інституту, стажист великого Феліче.

Ірина полегшено зітхнула — жаль, якби в такого гарного чоловіка та син розбився. Але ж виходить, що знайомство із справжнім батьком іще попереду?

 — Іванова.

— Чув-чув. Олег Швидкий, мій друг і вчитель, розповідав, що ви графітові роги псам врощуєте… Давно хотів з вами познайомитись. — Тихін знічено схилив набік голову і мовив довірливим тоном: — Ви, будь ласка, не проговоріться батькові, що в мене є син. Я люблю малого, фінансами його підтримую, але з матір’ю в нас не співпадання в фазі. Ми не розписані. Вона, знаєте, хоче, щоб я їй служив на задніх лапках, а я люблю свободу, науку, мистецтво — коротко кажучи, розбіжності в поглядах.

— Не скажу. Але даремно ви приховуєте — зрадів би хірург Пильнюк, дізнавшись, що дідом став. Все одно вже не утаїтись, адже онук росте. А чим пізніше старий дізнається, тим дужче на вас розсердиться. Хвилиночку. — Іванова присунула телефон і швидко набрала номер. — Алло! Ну що, люба, спокійно? То й добре. Спасибі. Ніхто не заходив? Яких собак?! Ну гаразд. Нехай постережуть, тільки прив’яжи, щоб шланг не перекусили. Кісток обом дай. Що? На кухні попроси, виявляй ініціативу. Там на місці видніше. Не гуло? Я в хірургії, в кабінеті зава. Дзвони, коли що.

— То чию це руку ви поцупили, — обізвався Тихін, — і з ким мене переплутали?

— Хвилиночку ще, пробачте. Додому подзвоню. Алло! Задачі розв’язав? Слова вивчив? Ну тоді до татового приходу звари картоплю в кожушках. З дому не виходь. Ще довго, може, й ночуватиму на роботі. Скажи таткові… Ні, нічого не кажи, сама поясню. Бувай здоров, синочку.

Непереборна втома скувала тіло, важко було поворухнути рукою. Ірина зручніше вмостилась у кріслі і позіхнула — байдужість до навколишнього світу заморожувала тіло й душу. Не було сили підтримувати розмову з чемним чоловіком, відповідати на його запитання. Вона ще почула його слова: «Коли я навчався в Італії…» і поринула в блаженний сон.

Розповідаючи славний епізод своєї біографії, Тихін розквітав, немов будяк на попелищі, і, упиваючись словами, не помічав, що його не слухають.

— Коли я навчався в Італії, великий Феліче казав мені — спершу через перекладача, а як я вже їхню мову освоїв, то прямо так і говорив, що кожен фізик повинен вивчати і живу природу. І це мудрі слова. Бо дуже багато в світі незрозумілого. Чому, наприклад, люди, чиї імена занесені до енциклопедій, народжувалися в роки неспокійного сонця? І чи випадково, що усякі революції та соціальні струси теж відбуваються у роки сонячної активності: 1830, 1848, 1870, 1905, 1917, 1947… У нинішній, 1980-й, світило теж бурхає та вибухає, а разом з ним киплять Іран, Афганістан, Кампучія, Сальвадор. Чому? Чи не пов’язано це з особливо великими протуберанцями й плямами на сонці?

— Ви, славний, не так голосно. Дама спить, — перебив промову Тихона чоловік із специфічно почервонілим носом і потертим портфельчиком у руках. — Плями тут ні до чого.

— Е, не кажіть, — заперечив Тихін, дивуючись, як це він не почув, коли чоловік зайшов до кабінету. — Навіть генії активізуються в такі роки. От, приміром, спеціальну теорію відносності створено 1905 року, а 1916-го — загальну теорію відносності; 1926–1927 роки — це тріумф квантової механіки. І найбільше сонячних плям було саме в ці роки. Навіть сарана розмножувалася тоді катастрофічно. Надто вже багато фактів. Тут є