Читати книгу - "220 маршрутів"

Та доки хлопець виглядав 382-й автобус — той запізнювався й досі не в’їхав на вулицю — його впевненість у собі танула. Він не розпочинатиме день із розмови з директоркою. До цього він поки не дозрів. Заб’ється у свій куток у коридорі. Може, справа вляжеться, і знижена оцінка за поведінку (а вона йому гарантована) буде єдиним наслідком учорашнього прогулу?

День починався звичайно, але куток у коридорі, що досі забезпечував йому спокій і майже повну невидимість, виглядав якось на диво багатолюдним. Міколай уже не міг спокійно катати свого фінгерборда в очікуванні дзвінка, бо йому постійно видавалося, що хтось на нього дивиться, хтось стоїть за його спиною, а неприродне пожвавлення, яке раптом створилося довкола нього, тільки посилювало це враження. Ніби нічого не змінилося, ну, бо чого раптом, але троє хлопців і кілька дівчат сказали йому «Привіт». Уперше, відколи він з’явився в цій школі.

«Вони співчувають мені перед стратою, — подумав він. — Зрештою, хтозна, чи завтра я ще буду одним з них. Так, наче я ним хоч колись був...» І тут йому стало гірко. Невідомо чого, на порожньому місці. Йому раптом перестало залежати на поверненні до старої школи. Що спричинило цю зміну? Невже однокласники, котрі раптово звернули на нього увагу? Навряд, але Міколай не був готовий чесно зізнатися собі в цьому. Знав лише, що він міг би тут учитися до кінця гімназії. І це сьогодні, коли його саме мали вигнати!

— Привіт! — почув він високий дівчачий голосок. Міколай розвернувся трохи за швидко.

— Привіт!

— Порядок? — спитала Меланія зі сміхом, так, наче вони от-от мали на три дні їхати на шкільну екскурсію.

— Нормально, — кинув він з удаваною байдужістю. Саме зараз він дуже не хотів показувати, як сильно боїться зустрічі з директоркою.

— Удома був скандал?

— Ні, а що?

— Просто питаю.

Вони не встигли договорити, бо саме з’явилася вчителька географії. Вона багатозначно подивилася на Міколая, скривилася й відчинила клас. Ніби все йшло второваним шляхом: перекличка, перевірка домашнього, вивчення нового матеріалу, та в класі панувала дивна напруга, немов зараз мало щось статися, щось страшне, на що всі чекали й що досі не відбулося. Було помітно, що вчителька намагається нічого не коментувати, попри явну охоту висловити свою думку про всю цю історію. Малий, якого поки пожаліли, хоч він був ладен дати руку на відсіч, що його викличуть першим, сидів принишклий. І коли перший урок майже закінчився, географічна подивилася на годинника й майже відразу наказала:

— Вербицький — до директора!

«То про це йшлося? Про ефект несподіванки?!» — з полегшенням подумав Міколай. Добре, що хтось прийняв рішення за нього. Він зібрав свої речі, востаннє глянув на спини однокласників і, не попрощавшись, вийшов.

Директорка говорила по телефону. Завершивши розмову, вона насупила брови й зміряла Малого поглядом.

— Ось і знайшлася наша згуба! — уїдливо прокоментувала вона його появу. — Ти Вербицький? — перепитала все ж про всяк випадок.

— Ви мене кликали?

Вона мовчала, сумно дивлячись на нього.

— Ти в цій школі новенький, Вербицький, тому можеш іще не знати місцевих звичаїв. Скажу коротко: це хороша школа, ми любимо сюди приходити, любимо вчитися, любимо працювати в поті чола. Ми пишаємося нашими досягненнями. Так, пишаємось!

Вона подивилася у вікно, ніби шукаючи натхнення.

— Ми дотримуємося кодексу учня, бо це наш священний закон, Вербицький!

— Мене звуть Міколай, — ні сіло, ні впало вихопилося йому.

— Що? А, ну так, авжеж... Тож учні цієї гімназії знають свої обов’язки, Вербицький, і всі мусять дотримуватися правил, які тут діють, — швидко говорила вона, і далі дивлячись у вікно, мовби хтось натягнув за ним величезну шпаргалку.

— Можна мені щось сказати?

— Ти маєш насамперед зрозуміти, що зі школи не виходиться просто так, без попередження, коли кому заманеться. Доки ти тут — ми за тебе відповідаємо, — вела вона далі, удавши, що не розчула його питання. — Що би було, якби всі раптово пішли зі школи?! Уяви лишень!

Міколай уявив. І невідомо чому, ця картина дуже йому сподобався.

— Боюся, мені доведеться тебе покарати, щоб це стало наукою для інших, — зі щирим смутком сказала директорка.

— Можна мені щось сказати?! — повторив він трохи настирливіше.

— Хвилинку! — урвала вона його й продовжила свою промову. — Ти дуже мене занепокоїв, Вербицький, дуже. Усі тебе шукали, переживали за тебе, а ти що? Ти засмучуєш мене, дитино. У цій школі немає майбутнього для когось такого. Для прогульника, не побоїмося цього слова! Для ледаря! І якби ж у тебе було якесь виправдання! — вона стурбовано зітхнула, а Міколаєві здалося, що його вже вигнали. Ситуація ставала напруженою.

— Можна мені щось сказати?!! — він намагався перебити її.

— Не зараз!

— А коли?! — у відчаї вигукнув він.

Директора перевела на нього погляд, у якому змішалися роздратування й сумнів.

— Вербицький!

— Мене звуть Міколай.

— Як ти поводишся?! — обурилася вона. — Я бачу, що все, що мені про тебе розповідали — правда! Це неймовірно! Ти просто нахаба! Невихований нахаба!

Бракувало лише спрямованого на двері вказівного пальця та короткої репліки: «Вас звільнено!». Міколай був переконаний, що зараз саме це й почує.

— Перш ніж я перестану бути учнем цієї школи, я б хотів лише пояснити, що насправді сталося, бо, може, ви не знаєте. Зрештою, кожен має право на самозахист, чи не так? — вклинився він у її тираду. Він говорив