Читати книгу - "Маленький Бізон"

— Підкинь у вогнище! — наказала мати братові Міцному Голосу.

Незабаром батько повернувся. Навіть у непевному світлі вогнища я побачив його ледве стримуване хвилювання.

— Невже й справді Білий Вовк? — запитливо глянула мати на батька. Він стояв нерухомо, схрестивши руки на грудях. Скільки німого болю було на його обличчі!

— Білий Вовк умер! — мовив він глухим голосом.

— Як? Невже? — злякалась мати, затуляючи рукою рота.

— Не питай, жінко! Не знаю, як це сталося! Але так воно і є: наш чаклун умер.

— Він умер своєю смертю?

— Звідки ж я знаю?

— А жінка його була при ньому?

— Була. Вона теж нічого не знає. Коли прокинулась, він уже співав пісню смерті. Кров линула йому з рота… Він співав до останньої хвилини…

До намету зайшов дядько Гучний Грім, щоб поділитися своїм смутком. Очі в нього блищали, з рота чимось тхнуло.

— Ти пив горілку? — сумно спитав батько.

— Пив, — згодився дядько і важко зітхнув.

— Звідки ж ти її взяв?

— Це дав мені ще Ракстон.

— Не пий, брате, — просив батько, струшуючи дядька за плечі. — Це наша згуба.

Раптом батько пригадав недавні події і вдарив себе в чоло:

— Звичайно: це справа Ракстона…

Він мав рацію. Білий Вовк умер від кулі, яка кілька днів тому, коли ми напали на ворожий табір, влучила йому в груди. Хоч вона й розплющилася об черепахову пластину, але викликала кровотечу, а згодом — смерть.

Залунав протяжний крик, швидше схожий на виття якогось звіра. Це ридала чаклунова жінка. За нею обізвалися інші жінки, і в таборі аж до світанку лунало жалібне голосіння.

Вранці всі жінки, на ознаку жалоби, були розмальовані чорною фарбою. Деякі родичі вмерлого хотіли, давнім звичаєм, обрубати по одному пальцеві на руках, але старші воїни заборонили їм цей варварський обряд.

Вдень відбувся урочистий похорон, як і належало такому вславленому чаклунові. Труп одягли в найкращу одежу й поклали на бізонячі шкури. Рушницю Білого Вовка поламали на шматки, щоб вона також «умерла» і супроводила чаклуна в Країну Вічного Полювання. На найвищому пагорку збудували поміст з жердин. Там, високо понад землею, поклали труп, загорнений в шкури, щоб він панував над усією околицею.

Ми втратили досвідченого чаклуна, котрого все плем'я шанувало, як великого вождя. І тепер плем'я почувало себе осиротілим, хоч місце Білого Вовка зайняв такий самий досвідчений чаклун Кінаси.

Поховавши Білого Вовка, ми знову рушили в дорогу. Нам дедалі більше давався взнаки голод.

Минав день за днем, але ми не бачили жодної тварини, прерії наче хто вимів. Уже весна зійшла на землю в усій своїй красі — розкішний килим квітів стелився в долинах, скрізь тішила очі густа, буйна трава. Тільки дичини не було ніде, і в казанах ставало дедалі менше їжі. Я весь час ходив голодний.

Хоч індійці звикли стягати пояси і голодувати подовгу, але зараз ми ніяк не могли позбутися пригнічення й смутку.

— Де бізони? Чому нема бізонів? — весь час питалися люди, блукаючи поглядом по сонячних прекрасних преріях, зараз таких безнадійно порожніх.

— Вбиті! Знищені! — лунала похмура відповідь, мок голос невблаганної долі.

Коли вечорами ми, скулившись, сиділи навколо вогнищ, в голові кружляли невідступні голодні думки. Злий дух малював нам видіння — численні табуни бізонів у прерії й, крім них, ще безліч різної дичини.

— Це не видіння! — казали нам, хлопцям, батьки. — Це не омана! Так було.

— Невже було стільки бізонів?

— Звичайно. Часом, присягаємось Великим Духом, табуни були такі величезні, що чорна маса їхніх тіл вкривала весь небокрай, від півночі до півдня. Коли табун біг у прерії, перших тварин ми бачили рано-вранці, а останніх — десь надвечір.

— Ой-ой! — зітхав я приголомшено. — Напевне, це було дуже давно?

— Ні, дорогий хлопче, не так давно.

— Не так давно?

— За кілька Великих Сонць перед твоїм народженням. А коли ти народився, наше плем'я ще мало багато м'яса…

— Чому ж тепер нема? — тремтіло на устах болюче запитання, а голод ще дужче ятрив шлунок.

На це запитання міг добре відповісти тільки дядько Гучний Грім, який знав більше, ніж усі інші. Він охоче розповідав при світлі вогнища:

— Так, ще не дуже давно наше плем'я дивилося на тисячі бізонів, що бігали в преріях. А потім білі люди збудували довгі, рухомі будинки, залізні колії. І білі мисливці — ні, не мисливці, а вбивці тварин! — тисячами приїхали в південні прерії й стали нищити бізонів. Вони винищили їх до ноги. Сьогодні не тільки на півдні, в Арканзасі, Колорадо, Оклахомі, зовсім нема вже бізонів — бо їх злочинно винищили білі мисливці — але й тут, на півночі — в Монтані та в канадській Альберті, бізонів майже не побачиш. Недобитки ще ховаються невеличкими табунцями у долинах, а найчастіш по двоє, по троє.

Протягом кількох днів після того, як ми залишили табір вождя Великого Казана, нам не довелося зустріти жодного бізона.