Читати книгу - "Маленький Бізон"

Апіаністан, вождь піганів, однієї з груп племені чорноногих, порадив нам іти далеко на північ і триматися підніжжя Скелястих гір, де були ще не досліджені білими долини, і запевняв нас, що там можна сподіватися кращого полювання. Ми послухались його поради.

Воїн Кіціпоніста мав соколиний зір. Одного ранку він одбився од нашої групи і подався кудись ліворуч. За годину він повернувся на змиленому коні.

— Є бізони! — гукав він на бігу. Все плем'я загуло, як вулик. Кіціпоніста помчав на коні до Крокуючої

Душі і повідомив його, що здалека побачив табунець птахів — степових дроздів. Вони весь час то злітали, то опускалися вниз на одному місці. Що було на землі, він не бачив, бо там стелилася влоговина. Але всі зрозуміли й так. Степові дрозди завжди трималися неподалік від бізонів, сідали їм на спини й видзьобували кліщів.

Крокуюча Душа відразу ж рушив з двома воїнами на розвідку. Незабаром він примчав з радісною звісткою. Вони справді знайшли табун, де було майже сто бізонів. Таку величезну кількість тварин ми не бачили вже років зо три. Бізони були сторожкі. Побачивши верхівців, вони кинулися навтіки.

— Є бізони! — мов подих життя, пролинула звістка по всьому табору.

— Тепер наїмося досхочу! — гукнув мені на вухо Міцний Голос.

Ми негайно ж почали готуватися до полювання. Всі діти, окрім найменших, мусили сісти на коней, здебільшого по двоє. В ті часи індійці їздили без сідел. Замість них вживали шкіряні мішки, напхані сіном або бізонячою вовною. Стремен теж не було; звичайно черево коня обв'язували двома шкіряними ремінцями, щоб легше було сісти верхи. За вуздечку теж правили ремінці, прив'язані до морди коня. Ці ремінці тільки допомагали його зупиняти, бо коня ми поганяли ногами. Наші воїни залюбки їздили охляп. Сідла — казали вони — добрі лише для жінок.

Після того, як ми добули коней у ворон, батьки доручили нам, хлопцям, доглядати частину табуна — кожен мав об'їздити собі огиря. Під час мандрівки ми виконували свої обов'язки не дуже сумлінно, і тепер, коли довелося поспіхом сідати на коней, вени почали брикатися, кусатися і ставати дибки. Дикуни безжалісно скидали нас на землю, і хоч ми намагалися обернути це на жарт, ніяк було втримати мустангів і сісти на них. Навколо зібралися дівчатка і, як завжди, почали з нас глузувати:

— О, кіпітакікс, кіпітакікс! О, старі баби, старі баби!

Наче в нас і без того не було клопоту. Ці кепкування дуже ображали нас, і ми люто відгризалися.

— Злі малі відьми! — гукали ми на дівчаток, але батьки зараз же зупинили нас.

— Дівчатка мають рацію, — казали вони. — Ви вже давно мусили об'їздити коней.

Ми не зважились відповісти, а всю свою лють зігнали на конях. І це допомогло. Коні несподівано почали нас слухатись. Нарешті ми їх приборкали! І хоч обличчя у нас були злі, але в очах жевріли веселі іскринки. Найбільше не пощастило Молодому Орлу. Мало того, що він полетів через голову свого гнідого, але дикий кінь ще й схопив його за пов'язку на стегнах і роздер її.

Батьки поблажливо придивлялися до нас збоку, а коли ми нарешті посідали на коней, вождь Крокуюча Душа гукнув нам так, щоб чули дівчатка:

— Гей, молоді воїни, рушаймо вперед! Покажемо жінкам, як убивають бізонів!

Ми знали — вождь жартує, але запишалися так, що трималися на конях міцно, вчепившись у гриви, хоч коні й брикалися, як могли. Ми гордо їхали слідом за старшими, навіть не дивлячись на малих плетух.

Зараз же переді мною гарцював Міцний Голос. Це був урочистий для нього день, йому вже минуло дванадцять років, і батько дозволив йому вперше в житті брати участь у полюванні на бізонів разом з дорослими воїнами. Міцний Голос мав лук, не набагато менший, ніж у дорослих воїнів. Для мене це теж був урочистий день; мені дозволили їхати/з мисливцями і спостерігати полювання зблизька. Я вирішив триматися вкупі з братом/і на всякий випадок узяв з собою лук. Кінь у мене був баский, буланої масті. Мені вибрав його батько. Я шкодував тільки, що не міг узяти з собою пса Пононку.

Прямуючи на північний схід по хвилястій прерії, ми перебрели мілку річечку в широкій долині. Ледве ми виїхали на протилежне пасмо узгір'їв — перед нашими очима з'явилася картина, мабуть, наймиліша індійцям понад усе. Чорною широкою плямою вирізнявся на зелених травах численний табун бізонів. Збившись щільною масою, бізони мчали на північ; лише деякі тварини трималися осторонь. Ми вже відчували нестачу м'яса, а тут були величезні запаси харчів, котрих мало вистачити — якщо пощастить нашим мисливцям — на всю наступну зиму.

Бізони помітили нас і кинулися бігти галопом. Влаштовувати засідку не було ні часу, ні змоги. Верхівці взяли шалений розгін, намагаючись галасом розбити зляканий табун на дрібні групи.

Чути було несамовите ревіння й тупіт ніг. Земля двигтіла під нами. Знялася така курява, що я ледве бачив Міцного Голоса перед собою. Мисливці швидко розгорнулися довгою, скісною лінією, намагаючись оточити табун з лівого боку, За хвилину хмари пилу залишилися позаду. Бізони були вже біля нас. Кудлаті плечі могутніх тварин здіймалися й опускалися в несамовитому галопі. Кожен мисливець брав на приціл найситішу корову і під'їжджав до неї якомога ближче. Вже летіли стріли з луків. Лунали також постріли. Але серед загального гамору вони долинали приглушено, наче здалеку. Вже то тут, то там валилися на землю бізони. Вони були на диво живучі й падали тільки влучені в серце, але й тоді довго качалися по землі. Мушу признатися, що, побачивши зблизька таких величезних тварин з могутніми мордами, я тремтів від страху.