Читати книгу - "Гіперболоїд інженера Гаріна"

— Мені давно вже здається, — сказав Шельга, — що навколо цього винаходу пахне великою політикою.

Якийсь час Хлинов мовчав, потім у нього спалахнули навіть вуха.

— Знайдіть Гаріна, візьміть його за комір і разом з апаратом поверніть до Радянського Союзу. Апарат не повинен попасти до наших ворогів. Спитайте Гаріна, — усвідомлює він свої обов’язки? Чи він справді паскудник. Тоді дайте йому, чорт його забирай, грошей — скільки він захоче. Або вбийте його…

Шельга звів брови. Хлинов поклав трубку на столик, відкинувся, заплющив очі.

Аероплан плив над зеленими рівними квадратами полів, над прямими смужечками доріг. Удалині, з висоти, мрів між синюватими плямами озер коричневий обрис Берліна.

О пів на восьму вранці, як завжди, Роллінг прокинувся на вулиці Сени в ліжку імператора Наполеона. Не розплющуючи очей, витяг з-під подушки носовичок і гучно висякався.

Не зовсім, правда, свіжий, але цілком володіючи думками і волею, він кинув носовичок на килим, сів посеред шовкових подушок і озирнувся. Ліжко було порожнє, в кімнаті — нікого.

Роллінг натиснув кнопку дзвінка, ввійшла покоївка Зої. Роллінг спитав, дивлячись мимо неї:

— Мадам?

Покоївка підвела плечі, почала обертати голову, як сова. Навшпиньках подалася до вбиральні, звідти, уже квапливо, — до гардеробної, грюкнула дверима у ванну і знову ввійшла до спальні. Пальці їй тремтіли по боках мереживного фартушка:

— Мадам ніде немає.

— Каву, — сказав Роллінг.

Він сам налив ванну, сам одягся, сам налив собі кави. В домі в цей час ширилася тиха паніка, — навшпиньках, пошептом. Виходячи з готелю, Роллінг штовхнув ліктем швейцара, котрий злякано кинувся відчиняти двері. Він запізнився в контору на двадцять хвилин.

На бульварі Мальзерб цього ранку пахло порохом. На обличчі секретаря було написано цілковите непротивлення злу. Відвідувачі виходили перекривлені з горіхових дверей.

«У містера Роллінга поганий настрій сьогодні», — повідомляли вони пошепки. Рівно о першій містер Роллінг глянув на стінного годинника і зламав олівець. Зрозуміло, що Зоя Монроз не заїде по нього снідати. Він зволікав до чверті на другу. За ці жахливі чверть години у секретаря в лискучому проділі з’явилося дві сиві волосини. Роллінг поїхав снідати сам до «Гріфона», як завжди.

Хазяїн ресторанчика, мосьє Гріфон, високий на зріст повний чоловік, колишній кухар і власник пивнички, нині — вищий консультант з Великого Мистецтва Смакових Відчуттів і Травлення, зустрів Роллінга героїчним помахом руки. У темно-сірій візитці, з викоханою ассірійською бородою і благородним чолом, мосьє Гріфон стояв посеред невеликого залу свого ресторану, спираючись однією рукою на срібний цоколь особливої споруди, на зразок жертовника, де під опуклою кришкою пріла знаменита смаженя — сідло барана з бобами.

На червоних шкіряних диванах уздовж чотирьох стін за вузькими суцільними столами сиділи постійні відвідувачі — з ділового світу Великих Бульварів, жінок — небагато. Середина залу була порожня, коли не зважати на жертовник. Хазяїн, обертаючи голову, міг бачити процес смакового сприйняття кожного Із своїх клієнтів. Найменша гримаска невдоволення не минала його зору. Мало того — він передбачив багато: таємничі процеси виділення соків, гвинтоподібна робота шлунка і вся психологія їжі, заснована на спогадах колись з’їденого, на передчуттях і на припливах крові до різних частин тіла, — все це було для нього відкритою книгою.

Підходячи із суворим і разом батьківським обличчям, він говорив з чарівною грубуватою лагідністю: «Ваш темперамент, мосьє, сьогодні потребує чарки мадери і дуже сухого пуї, — можете послати мене на гільйотину — я не даю вам ні краплі червоного. Устриці, трохи вареного тюрбо, крильце курчати та кілька стручків спаржі. Ця гама поверне вам сили». Заперечувати в такому випадку міг би тільки патагонець,[20] що їсть водяних пацюків.

Мосьє Гріфон не підбіг, як можна було сподіватися, з принизливою квапливістю до прибору хімічного короля. Ні. Тут, в академії травлення, мільярдер, і дрібний бухгалтер, і той, хто тицьнув мокру парасольку швейцарові, і той, хто, сопучи, виліз із роллс-ройса, пропахлого гаванами, платили однаковий рахунок. Мосьє Гріфон був республіканець і філософ. Він, великодушно усміхаючись, подав Роллінгу карточку і порадив узяти на перше диню, запеченого з трюфелями омара на друге і сідло барана. Вина містер Роллінг вдень не п’є, це відомо.

— Склянку віскі-сода і пляшку шампанського заморозити, — крізь зуби процідив Роллінг.

Мосьє Гріфон одступив, на секунду в його очах майнуло здивування, жах, огида: клієнт починає з горілки, що глушить смакові пухирці на язику, і запиває шампанським, од якого здимає шлунок. Очі мосьє Гріфона згасли, він шанобливо схилив голову: клієнта на сьогодні втрачено, — примиряюся.

Після третьої склянки віскі Роллінг почав бгати серветку. З таким темпераментом людина, яка стоїть на іншому кінці соціального щабля, скажімо, Гастон Качиний Ніс, сьогодні б ще до заходу сонця знайшов Зою Монроз і встромив би їй у бік лезо складеного ножа. Роллінгу пасували інші прийоми. У мозку Роллінга, в жовтій парі віскі, народжувалися, схрещувалися, звивалися надзвичайно вишукані хворобливі ідеї помсти. Тільки в ці хвилини він зрозумів, що означала для нього Зоя… Він мучився, впиваючись нігтями в серветку.

Лакей прибрав непочату тарілку. Налив шампанського. Роллінг схопив склянку й жадібно випив її — золоті зуби дзенькнули об скло. Саме тоді з вулиці до ресторану вбіг Семенов. Зразу побачив Роллінга. Зірвав капелюха, перехилився через стіл і зашепотів:

— Читали газети?.. Я був щойно в моргу… Це він… Ми тут ні при чому… Присягаюся. Встановлено — вбивство сталося між третьою і четвертою ранку, — це з газет, з газет…

Перед очима Роллінга скакало землисте, перекривлене обличчя. Сусіди оберталися. Лакей ніс для Семенова стілець.

— До дідька, — буркнув Роллінг крізь запону віскі, — ви заважаєте мені снідати.

— Гаразд, пробачте… Я чекатиму вас на розі в автомобілі.

У паризькій пресі всі ці дні було