Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Слово після страти 📚 - Українською

Читати книгу - "Слово після страти"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Слово після страти" автора Вадим Григорович Бойко. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 136
Перейти на сторінку:
усе до найменших деталей.

Зійшовши з естакади, ми опинилися в шахтному дворі, по якому нас, в'язнів, водили тільки під конвоєм.

Починало смеркати. Надворі парило. Небо обклали важкі чорні хмари. Насувалася гроза.

Ми підійшли до великого приміщення, вимуруваного з червоної цегли. Тут були роздягальні і душові. В них між змінами милися й переодягалися тисячі шахтарів «Гогенцоллернгрубе». Справжнє хвилювання почалося тоді, коли ми переступили поріг цього приміщення. Звичайно тут у коридорах на лавах розташовувалися озброєні веркшютці і німецькі солдати, які чекали в'язнів і військовополонених, що закінчили свою зміну. Зараз же нікого не було. Отже, ми прийшли вчасно.

— Не хвилюйся, — заспокоював мене Стасик, — вони будуть не раніше, як через п'ятнадцять хвилин.

Ми пішли в роздягальню польських робітників. Вона займала половину величезної зали, перегородженої від підлоги до стелі металевою сіткою, за якою переодягалися німці.

Стасик відімкнув свою шафку і, ставши спиною до сітки, за якою в цей час роздягалися німці, вийняв пістолет і переклав його у свій новий костюм.

— Роздягайся, та не поспішай. Спокійно… Не оглядайся на німців, — пошепки сказав він мені.

Я почав роздягатися. Здавалося, з-за решітчатої перегородки за кожним моїм рухом стежать німці. Досить було комусь із них подзвонити на вахту, що в роздягальні для поляків з'явилися якісь підозрілі типи, і нам капець. Уже саме те, що я порушив графік виїзду з шахти і зайшов без конвою у роздягальню, та ще й в чужу, вважалося великим злочином.

Роздягнувшись, ми сховали свої чорні роби в нижнє відділення, взяли мило, мочалку і пішли в душову. Стасик щільно зачинив за собою двері, розвернув мочалку і показав сховану у ній перуку.

— Тепер треба зачекати поляків, — мовив він. — Воду пускати не можна, поки вони не прийдуть, бо, якщо веркшютці почують, що в душовій для поляків хтось купається, неодмінно заглянуть.

Минали хвилини страшного напруження. Мені здавалося, що стукіт мого серця чути за дверима. Та ось у коридорі зчинився шум. Долинули уривки розмов і сміх. Це прийшли веркшютці й німецька військова охорона. Збігло ще кілька хвилин, які здалися мені вічністю: так повільно вони спливали. Нарешті відчинилися двері і голі, чорні, як сажа, польські шахтарі почали заходити в душову.

Пустили воду, приміщення наповнилося парою і лункими голосами. У цьому людському скопищі я відчув себе надійніше, схлинуло величезне нервове напруження, якого, здавалося, я неспроможний був далі витримувати. Сюрчання гарячої води з душових рурок, бадьорі голоси молодих шахтарів-поляків, повеселілих після закінчення виснажливої зміни, гомінкий банний шарварок — усе це вплинуло на мене заспокійливо. А це якраз і було необхідно, як рятівний ковток живлющого кисню у глухому, заваленому забої.

Ми помилися раніше за всіх, але не квапилися виходити. Тільки після того, як душову залишив останній поляк, Стасик спритно натягнув на мою голову перуку і штовхнув під душ, щоб я змочив своє нове волосся. Потім, обнявши мене за плечі й насвистуючи якусь німецьку пісеньку, він провів повз веркшютців і німецьких солдатів до роздягальні. Там ми переодяглися. На мені був костюм, капелюх, навіть краватка.

— Нормально… — хитнув головою Стась, прискіпливо оглянувши мене в новому одязі.

Разом із поляками ми пройшли по коридору у двір.

У повітрі пахло грозою. Низько навислі хмари раз по раз розпанахували фіолетові блискавки, могутні удари грому стрясали повітря. Налетів вихор, підняв до неба чорну пилюку й сміття. От-от мала початися злива.

Поляки квапилися на прохідну, щоб до початку зливи добратися до своїх бараків. Ми не відставали од них ні на крок. Досі щастя було нашим супутником. Залишалося найважче — пройти контрольно-пропускний пункт. Там перевіряли аусвайси.

— Стій! — зупинив мене Стасик. Він вийняв пістолет, поставив його на бойовий взвод і обережно поклав у бокову кишеню піджака. Я мимоволі помацав свою фінку. — Йтимеш попереду, біля вартового недбало виймеш аусвайс, трохи піднімеш його і, не уповільнюючи кроку, підеш далі. Якщо вони спробують зупинити тебе — я стрілятиму. Тоді біжи за ворота, там звернеш у вулицю праворуч. Я наздожену тебе. Все. Ходімо!

Ми знову наздогнали поляків, пристроїлися за ними. Черга швидко посувалася. Праворуч і ліворуч од воріт, озброєні карабінами, в плащах-дощовиках стояли веркшютці. При світлі прожекторів вони проглядали аусвайси.

В цю мить у небі спалахнула величезна звивиста блискавка, торохнув грім, і по землі залопотіли перші краплі дощу. У мене радісно забилося серце. Зараз вахтери не дуже приглядатимуться до нас. Річ у тому, що в мене був польський аусвайс, але з чужим фото. Правда, на лацкані мого піджака був нашитий знак у вигляді жовтого чотирикутника з німецькою літерою «Р» (Polen), як і у всіх поляків. Так що в цьому відношенні я не міг викликати жодної підозри.

Тим часом дощ припустив по-справжньому. Веркшютцям було не до фотокарток. «Вайтер, вайтер, бевегтойх, шнель!»[23] — покрикували вони, і черга посувалася швидко. Порівнявшись із веркшютцями, я недбало вийняв перепустку і підніс її вгору. Серце ладне було вискочити з грудей. «Шнель!» — почув я окрик і прискорив ходу. За мною вийшов Стасик. Коли б він тільки знав, яких зусиль, коштувало мені стримати себе й не кинутися бігти!

— Спокійно, — мовив Стасик, стиснувши мою руку. — Вийдемо на головну магістраль Бойтен — Катовіце, по ній доберемося до східної околиці і глухими завулками вислизнемо з міста. До ранку ми повинні бути в Польщі. Виспимося й відпочинемо в лісі.

Поляки, з якими вийшли, повернули ліворуч, у західну частину Бойтена, де були їхні бараки, а ми із Стасиком звернули на Катовіцьке шосе і пірнули в чорну пітьму ночі.

1 ... 21 22 23 ... 136
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Слово після страти», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Слово після страти"