Читати книгу - "Обережно, діти!"

– У тебе щось болить? – запитала стурбовано мама.

Я не чув, як вона підійшла.

– Ні! – Я пригорнувся до неї, а уявив, що пригорнувся до діда. – Я хочу додому.

– Ти ж хотів у село. – Мама не переставала гладити мене по голові.

Я казав, що перехотів.

Я навіть не прибрав за собою тарілки. Чистої. По-перше, не знав куди. По-друге, просто не хотів. Хіба я не маю права не хотіти?!

Ніч була довга і темна. Машина виїхала, коли я ще спав. Це всі так думали, що я ще сплю. Я чув, як мама щось довго розповідала бабусі. Вона весь час ходила туди-сюди по кімнаті. Я тільки почув, як бабуся на прощання голосно сказала: «Не бійся, усе буде добре». Як я побачив через вікно, що мама сідає в машину і тато заводить мотор, зірвався з ліжка і вибіг у піжамі на дорогу. Мама навіть не поцілувала мене. Точніше, поцілувала, але ще тоді, коли думала, що я сплю.

Бабуся витерла мені обличчя своєю хустинкою. Я не хотів, щоб вона мене витирала. Я втік до кімнати і заховався під ковдру. Ну чому Софійка без мене поїхала в табір? Чому дід Роман поїхав до санаторію? Аж на два тижні. Чому аж на два?!

Знайти мені друзів узявся дід Мартин. Так називали тата мого тата, тобто мого другого діда. Саме до нього і до бабусі Марини ми приїхали. Я добре не знав діда. Він до нас не приїжджав. Бабуся також. Вони не дуже здорові, а п’ятдесят кілометрів – таки трохи далеченько. Так каже тато.

Дід Мартин – величезний і завжди веселий. Баба Марина – маленька і любить командувати. Що лиш скаже – дід відразу робить. Я б не хотів мати таку жінку. Я б хотів, щоб у мене все було навпаки. Я кажу, а вона все робить. Клас! Дід каже, що так не буває. Я спробував уявити собі діда Романа, як він слухається бабу Олю, ту, що на Криті. Ото була б картина! Я посміхнувся.

– Ну то як, ідемо шукати друзів? – поплескав мене по плечу дід Мартин і ступив крок вперед. – Тут є один хлопчик, от тільки нанашка в нього сварлива. Ти на неї не дуже зважай. Вона трохи кричить, а потім перестає.

Я не знав, що таке «нанашка», але розумів, що тієї баби слід стерегтися.

Сусідське подвір’я було схоже на дідове. Тільки трохи більше. Біля хвіртки стояла лавка. На лавці сиділа якась стара жінка.

– Слава Йсу, – привітався дід Мартин.

– Слава навіки, – відповіла тоненьким голосом жінка і схилила голову, ніби хотіла стукнути себе бородою в груди.

– Не знаєте, чи є Павло вдома?

– Малий чи старий? – запитала вона вже твердим голосом, ніби з неї заговорив вже хтось інший.

– Цього разу малий, – усміхнувся дід.

Павло порпався у свіжому піску. Його батьки літню кухню будують, от і привезли камаз піску та камаз шутру. Так пояснив мені дід. Я ще не знав, що таке шутер. Ним виявилося звичайнісіньке каміння. Мене це навіть трохи розчарувало. Ніякої інтриги.

– Ви мене шукаєте, діду? – висунув голову з-за величезної кам’яної купи Павло.

– Тебе. Он тобі компанію привів. Можете разом бавитися.

– Як розтєгают пісок, будете Ковалисі камаз винні, – заскрекотала сусідська баба услід дідові. Я зразу зрозумів, що вона скажена.

– Ми ж вам не кажемо, що будете винні траву, що ваші качки столочили, – обізвалася із-за загорожі моя бабуся.

– Та то мої столочили? У мене нема качок, лише качіта і цєпіта. То твої кури мені вес город сталабували. Їм навіть опудало не помогає. Та певно, мати таке опудало за ґаздиню, то ще би чогос боєтисі.

Вони, напевне, розмовляли іноземною мовою, бо я нічого не зрозумів.

Павло був гарний хлопець. Він мені чимось навіть нагадував Павла з мого дитсадка. У нього було коротенько підстрижене чорне волосся, чорні очі й червоні пампулаті щоки. Слова «пампулапий» мене навчила баба Марина. Це означає «круглий і великий». Павло весь був якийсь великий. Я б сказав, що йому вісім років, а не сім. І дід Мартин так казав.

Мені також хотілося побавитися в піску. Але я боявся тієї скаженої баби.

– То наша сусідка і нанашка. Вона часто приходить до моєї баби. Не бійся. Вона не сердита. Тільки не любить твою бабу, бо та не дозволила твоєму татові одружитися з моєю мамою. Тільки про це – нікому! Наша таємниця!

– Наша таємниця, – повторив я і зрозумів, що йдеться про щось серйозне.

Я таки не перепитав, що означає слово нанашка. Напевно, якесь кодове ім’я.

До вечора я вже знав усіх дітей з нашої вулиці. То була справжня банда: я, Павло, Дмитрик, Анетка і Ксенька.

Дмитрик був такого ж зросту, як я. Ні, я був таки вищий. У нього біле волосся і випав один зуб. Він дуже смішно вимовляє ім’я Анетка. Щось схоже на Анешка. Дмитрикові – сім, хоч я б йому дав тільки шість.

Я б хотів уміти так лазити по деревах, як Анетка. Вона відразу показала мені свої вміння на бабиній яблуні. Спочатку я навіть не стояв під деревом: боявся, щоб Анетка мене не прибила. Але вона злізла сама. Так швидко, як і вилізла. Це був клас! Анетка нічим не схожа на дівчинку. Тільки волоссям. У неї така ж футболка, як у мене. Не цілком така, але подібна. Вона носить короткі шорти і навіть такі пантофлі, як у мене. Майже Нелька з мого двору.

Ксенька мені не дуже сподобалася. У неї задертий ніс і дуже коротка спідничка. Вона старша від мене аж на рік – і це мене нервує. З нею навіть поговорити по-людськи не можна. Відразу починає про те, що їй мама привезе з Італії.

У бабусі нема корови. Є тільки качки і кури. Я добре знаю, що бик – це з рогами, а