Читати книгу - "Горохове чудо"

— Свят-свят… — перехрестилася вона, кажучи, що в неї нема нічого злого за душею, що йде до сина, й просилася: — Пустіть мене, пустіть…

— Пріч, схизматка! Пріч!

Її не пустили, відігнали від мурів: вартові й митники суворо додивлялися, щоб у місто не було занесено моровицю чи ще якусь пошесть. Але ж вона була матір’ю: її слово могло зворушити не лише людську душу, а й бездушний камінь. Її син був близько, десь тут, десь поруч і, відчуваючи його присутність, здорожена, виморена, змучена Морозиха не відходила від вартових. Вони відганяли її, брязкаючи шаблями, списами і кольчугами, а вона все одно підходила до них, благаючи, щоб пустили до сина:

— Вчиться, він у мене вчиться: спудей…

— Студіоз? — буркнув недовірливо один вартовий.

А другий, теж не вірячи їй, обшарпаній шарканиці, сказав:

— Так чого ж ти прешся у місто? Академія на околиці — на Звіринці над Топірницею. Іди собі туди! — й показав рукою на сусідній горб, порослий гаєм.

Мляво сходили, ледве жевріючи, перші зірки. Темні сутінки приховали дорогу. Та їй не треба було ні дороги, ні навіть стежки: перед нею бовванів гай, і вона спрямувалася туди, на міську околицю, що звалася Звіринцем. «Швидше, швидше, — квапила, підганяючи себе. — Поки не позачинялися, не обляглись».

Чорний, ще не розвинутий гай був густий, корчастий. Вона негадано наткнулася на кам’яну стіну й не знала, що їй робити. Шукати браму? А може, е якась хвіртка? А в брамі, при хвіртці,— знову вартові? І Морозиха, нишкуючи під високою стіною, приглядалася, міркуючи: «Стіна понижчає — перескочу». Знайшла таке місце. Свитку на руку, щоб не зачепитися, не повиснути, порожня торбина за плечима, — подерлася, вилізла на стіну, сіла й дивилася з неї, як сова.

Там, у глибині гаю, проступали будівлі й будинища. В деяких вікнах світилося. Світло цідилося, пробиваючись з-за дерев. А дерева широкі й високі — дуби та буки. Вона побачила пороблені доріжки. І все сиділа на стіні, пантруючи на вікна, що світилися: «За яким же він — мій?» Серце перестало їй битися в грудях. Вона затамувала подих. Якби знала, де його вікно, пурхнула б у нього пташкою, влетіла б і розповідала, як ішла, як добивалася. Все-все б йому оповіла, щоб збагнув, щоб повірив і йшов з нею, бо їй без нього життя нема. Вікна гасли. А вона сиділа на стіні й світила очима.

— Патріє фумус ігне аліено люкулі іцілор…[4]

— Дульце ет декорум ест про патріа морі…[5]

Морозиха відвернула очі від освітлених вікон.

— Патріс фумус…

Вона впізнала голос. Вона дивилася зі стіни — доріжкою хтось ішов, спинявся й проказував:

— Ігне аліено…

То промовляв голос її сина. Але що він промовляв? До кого звертався? Вона не розуміла жодного слова. А голос був його, його!

— Дульце ет… — повторював високий і тонкий юнак у довгій свиті й плащі.

— Несторе, сину! — скрикнула Морозиха на стіні, скочила й побігла до нього.

— Мамо — скинувся юнак.

Вона обхопила руками його голову, відчуваючи, як їй у долоні б’ються і пульсують жилки у його скронях, а він, припавши до материнських грудей, наслухав, як то завмирає, то оживає, постукуючи, її серце. «Сину!» — тільки й спромоглася добути із себе Морозиха. «Мамо…» — тільки й зміг обізватися спудей. У цих двох словах зійшлись і з’єдналися дві душі — одна мука.

Над гаєм сходив, викочуючись, місяць. Великий, вишневий, він освітив їх під високим широким дубом.

— Чернець не чернець, міщанин не міщанин?.. Сиджу, вирячилась зі стіни. Ти чи не ти? Твій голос! — казала вона й гладила його кучері.

— Ой мамо… — почула у відповідь.

— Що ж ти таке промовляв? Молився, мій сину?

спудей сказав про дим вітчизни і про щастя вмерти за неї. А їй так багато хотілося оповісти йому, та вона мовчки зняла вгору руки, скинула очіпок, розв’язала вузлика й, держачи свої долоні човником, піднесла їх йому до очей.

— Ось який подарунок я тобі принесла, сину, — пучку попелу.

Він схилився над материнськими долонями і відчув дух спопелілого вогню. Немало вчився, а це була наука над науками: серце стискалося, а руки прагли до зброї.

Дмухнув вітер і розвіяв попіл по всьому світу.

А вони стояли при місяці. І їхні тіні в його червонясто-блідому світлі то ворушилися, то, злившись в одну, були несхитні.

У похід! У похід!.. Там, попереду, малинові стяги, прапори й прапорці на списах, там довбуші, трубачі й сурмачі підняли червону калину, вище, ще вище і несуть, несуть: козацтво рушило за волю. Кіннота, піші, регіментова, тобто полкова, артилерія, а за ними — обоз.

Курява. Пил.

Сірі круторогі воли тягнуть мажу — громіздкі колеса ледве повертаються: мажа навантажена мішками, поверх них мідні казани, чи бики, триноги, а на передку поганяйло. Чоботи поруділи, стоптані, сині шаровари просмалені, попалені, в дірках, а на голові очіпок — Морозиха. Вона без батога. Її зброя — велетенська ложка — стирчить за халявою.

Воли йдуть повільно, спроквола, і вона їх не підганяє. Курна курява, яку зняли тисячі ніг, копит і рипливих коліс, нависла сивою хмарою. Воли і Морозиха дихають гарячим пилом — напувають запал і смагу майбутньої битви.

Мажа котиться останньою, ні, за нею простує бандурист і поводир. Вони ковтають всю хмарну