Читати книгу - "Горохове чудо"

Обернувшись, Морозиха загукала:

— Швидше! Сідайте, підвезу! — і зупиняла волів.

Бандурист відмахнувсь на її клич, а хлопчик-поводир блиснув білими зубами.

Вони рушили. Їх заволокло пилюкою.

«Йдуть, будуть співати, — думала вона. — Понесуть славу а чи ганьбу. Перемогу а чи поразку для нащадків.»

Широко і довго розтягнувся дужий похід: Чорний шлях не міг його вмістити. Вгойдувалася, стогнала земля. І не було видно сонця. І під копитами, під чобітьми, під босими ногами вмирала трава.

Надсадно скрипіла мажа. Повільно, важко поверталися колеса. Скрипіння і гуркіт, чалаплива хода волів — усе зливалося з суцільним гулом походу. Ніхто не міг пристати, збитися, зупинитись: задні напирали на передніх, і передні були нестримні. Якби хтось загавився, зім’яли б і розчавили.

Морозиха сиділа на передку — стелила волам під ноги і під колеса свої думи. Вона забрала сина зі школи — з Академії, бо найбільша наука — любити рідну землю. Він пішов на Запоріжжя, на Січ, а вона стала перевізницею на Дніпрі. Так минув не один рік. Син ходив на турка. Його було і рубано, і січено. А вона була перевізницею і чекала. Знялося, рушило на панство — пішла в обоз. Кошовариха. А її син — полковник, Морозенко. Він веде полк. А вона його замикає. Вона у хвості. Там, попереду, на вістрі списів її серце, чи не тому стяги, прапори і прапорці такі малинові?..

Баско ступав гарячий вороний кінь. У синіх штанях, у червоних чоботях сидів Морозенко в потертому сідлі. У білій сорочці, без шапки. Довга шаблюка сягала кінського хвоста. Це вже не був той високий і тонкий спудей-студіоза — чернець не чернець, міщанин не міщанин. Це був воїн. Чорний оселедець закручений за вухо, молодий чорний вус хоробрує — обличчя гартоване сонцем, вітром і порохом. Пильні очі далеко бачать. По один бік їхав немолодий сивий осавул, а по другий — писар.

Їх перепинила річка Гнізна. Повновода, тихоплинна, блищала в низьких берегах. У високих зелених очеретах, в густій осоці видніло безліч озерець — за ними, за цими болотами і мочарами, вкритими білими й жовтими лілеями, рожевою липчицею, петрушачастим болиголовом, видніла Доброводівська рівнина.

Полковник, осавул і писар в’їхали в річку. Переправившись плавом, збочили на правому березі. Провідники-вожі вже заздалегідь знайшли кращий брід.

У воду вступила кіннота. Поводи опущено. Пофоркуючи, коні попливли, несучи вершників.

Морозенко сидів як влитий у сідлі. Немилосердно пекло сонце. Не затулявся долонею, пронизливо дивився на своє військо.

Вершники твердо тримались на конях. Ряд за рядом спускалися в річку — з води випливала лава за лавою. Чорні й сині очі кресали блискавки — козаки! Воля або смерть!

Коні були хоч і різномасті, але добрі — степовики, рідко траплялися низькі, татарські. Коні — до пари вершникам, а вершники — до пари коням: в буйні гриви заплелося степове безмежжя, вуха стрижуть, чатують ворога, а очі пасуть свободу.

Полковник усміхався своїми очима на запальні козацькі погляди — напивався побратимської мужності.

Він проводжав їх лава за лавою, дивлячись на їх молоді руки — на зброю. Їжачились гострі списи, звисали довгі й криві шаблі — довгі добуті в боях з панами-магнатами, а криві — з невірними бусурманами. За плечима — самопали, мушкети, які теж віднято в тих же панів і мурз. Мало самопалів, мало мушкетів: більше пищалей, гаківниць і луків із стрілами — дідівської зброї. Хіба й дивно, що вершники часто без чобіт, — босі ноги в стременах.

За кіннотою — піші. Входили у воду, як в купіль. Високо підіймали над своїми головами сулиці, коси, залізні ціпи й рідко хто не лише гаківницю, а й шаблю. То були гречкосії — вусані й молоді чубані, які покладалися на свою силу.

Регіментову артилерію переплавляли на плотах і на руках. Колюбрини, картавни, які було відвойовано, знято з фортець і галер, — тепер ці гармати мали послужити повсталим.

Підтягнувся обоз. І коли, розпрягаючи волів, а вози ставлячи на плоти, обозники почали давати собі лад, Морозенко торкнув коня. Його вороний рушив учвал. І, їдучи зі своїм військом, ще раз спостерігаючи й вивіряючи його силу, він думав: «Ми всі випірнули, випливли з Дніпра, щоб стати твердою ногою на його обох берегах — на Лівобережжі й Правобережжі. Станемо, вистоїмо — будемо людьми. А не встоїмо, не вистоїмо — пропадем».

Доброводівська рівнина — незасіяні поля, луки розкинулися між горбами й пагорбами. З південного сходу темнів чорний ліс, який тягнувся у Карпати. Мрів Медоборівський кам’янистий кряж. Звідти мала ось-ось підійти допомога — загони хана-кримчака. З північного заходу, з того кутка, який завжди віщує непогоду, повинен насунути Ярема Вишневецький зі своїм королем. Кіннота, піщі й артилерія готувалися до бою. За козацьким звичаєм оборону зайнято за рікою — лоб до лоба з ворогом. Зз плечима — топкі болота і вода.

Ворохобна, рудувата курява випливла з Чорного лісу, хижо стелячись над Недоборами: йшли татари.

Морозенко спостеріг цю куряву, яка вставала начеб опісля пожежі, гірко посміхнувся в свій молодий вус, потяг за повід коня й обернувся в протилежний бік.

Ще ніхто нічого не бачив: північний захід тонув у теплій голубуватій імлі, яка дихала лагідним вітерцем.

Полковник раптом звівсь на стременах і напружив очі — сонце палило в потилицю. Йому було далеко видно. Крайнеба мовби моргнув йому бровою. Ця брова не відірвалася від обрію. Весь час зростаючи і весь час насуваючись, вона росла і ширшала, погрожуючи заступити все небо.

Стримуючи на скаку коня, до Морозенка