Читати книгу - "Потрапити в сад"

Артур сів на краю пустелі, ніби той лис Екзюпері, чекаючи, хто його приручить. Раніше він не здогадувався, наскільки був самотнім отой студент. Петро так уже просяк самотністю, що всі вітри на світі не висушили б її. Перш ніж бадьоро рушати в життя, Артур мусив її позбутись.

Артур спочатку чекав, що це минеться саме по собі, а потім пішов шукати істот, котрі б його розрадили. Вдався до такого простого засобу, як блукання вулицями. Він і раніше полюбляв загубитися в натовпі, спостерігаючи за людьми, просвічуючи поглядом їхні буденні клопоти. Жалкував, що не має права стати невидимим. А потім перестав жалкувати, бо у вуличній юрмі всі стають невидимками. Тільки тепер йому знадобилися не об’єкти для психологічних досліджень, а товариші по нещастю.

Якось після роботи Артур захотів пива. Зайшов у пивбар, взяв собі кухоль, шукаючи, де б сісти. Пив поволі, бо від холодного питва аж ломило зуби.

— Слухай, друже, підкинь гривеник!

Артур підняв очі. Перед ним стояв трохи п’яненький, але цілком пристойний чоловік. Так чи інакше, відмов-

ляти не годилося. Артур сягнув рукою до кишені, витяг кілька срібняків і мовчки дав їх чоловікові.

— Велике мерсі! — зрадів той. Через хвильку примчав з двома кухлями і безцеремонно всівся навпроти. Хапливо став ковтати пиво, а потім пильно глянув на Артура:

— Ну як, втрапив у список?

— Який список? — здивувався хлопець.

— Той самий. Делегатом на конгрес.

Мав якісь нерухомі чорні очі, може, від того, що випив, і дуже виразну міміку.

— Не втрапив.

— Не заслужив чи молодий?

— Молодий, — знизав плечима Артур.

— А я, ти знаєш, сподобився. Оце ходжу й думаю: за що...

— Вітаю.

— Глупота, ось що я тобі скажу...

— Артур.

— ...Артуре. Глупота!

— Що глупота?

— Конгрес. Усі знають, що глупота, а рвуться. Бо конгрес! Мені плювати, але ж внесли в список. Тепер кожне мурло заздрить. Та ні, я не про тебе. Ти як теля на бойні...

— Чому?

— Не перебивай старшого, будь ласка. Їй-богу, відмовлюся! Скажу: не заслужив. Сам подумай: треба брати в театрі відпустку за власний кошт. А як візьмеш, коли прем’єра на носі. «Тартюфа» ставимо, і я в головній ролі. Ніхто не відпустить, хіба що вмру. Та мені ще ранувато... Граю і Мефістофеля, і Яго, і Дон Жуана... Нема часу на всяку глупоту — слухати доповіді старих маразматиків.

— Ви — чорний маг?

— Так, але називай мене просто Вася. Без церемоній. Я тут, розумієш, експериментую. Канючу мідяки, хоч сьогодні зарплату одержав. Дивлюсь, як дають і що дають. Це — для Тартюфа. А завтра буду лицемірити. Розхвалю якусь бездарну акторку або просто спокушу молодичку з вулиці, га?

Артур злякано подивився довкола. Дехто вже звернув на них увагу. Вася підняв кухоль й урочисто мовив:

— Вип’ємо за Мольєра! — жадібно ковтнув і нахилився до Артура: — Не хочу їхати на конгрес, — раптом заскиглив він. — Але поїду! Жінка доймає, діти набридають — все їм грошей мало. Ще й сусіди вовком дивляться. Я, бачте, пізно повертаюся додому. Комуналка! Чи знаєте ви, що таке комуналка? «Чорна дірка» в порівнянні з нею — кавказький курорт. Вісім років стою у черзі на квартиру... Товариші! Я артист, творча особистість. А хабара — дулю! Не вмію я давати на лапу. Якби ще не вмів одружуватись...

— А що тут уміти? — хіхікнув якийсь петеушник.

— Мовчи, синку! Поїду-таки. Ну, Артурчику, я помчав на базар. Сім’я, розумієш... Ось мій телефон, передзвони. Чао!

По його відльоті, бо той чоловік був надто жвавий, щоб виходити, на хвилю запала тиша.

— Артист! — прицмокнув якийсь роботяга.

— Еге ж... Може, ще й народний.

— Раз народний, значить, мусить серед народу давати представлєніє, як оцей, безплатно. Жінка раз в жизні витягла мене в театр, а білетів не було.

— Юначе, а куди той артист їде?

— На гастролі, — відповів Артур.

— А про хабара він точно сказав. Не підмажеш — не поїдеш. Я ось десять років у черзі стою, а він тільки вісім...

— Так він артист, йому положено.

— Там не на артистів дивляться, а в кишеню. Це вже точно...

Сергій:

Я мав нагоду перейти в іншу групу до Чернявського. Костик, як розсердиться, згадує про нього: «Іди до того діяча, будеш гребти лопатою гроші. Ти ж їх так любиш!» Авжеж, мушу любити, бо ті лайдаки пальцем не ворухнуть, аби заробити якусь копійку на інструменти. Один кручуся. Марії сам бог велів бути пташкою безтурботною, котрій нічого не треба, крім жменьки зерна. Але Вітька! Керівник він чи ні? Це його голова першою має за все боліти. А він, бач, гордий.

Я ледве інфаркт з ними не заробив, коли довелося підписувати контракт на перші наші гастролі. І попобігав, і попокланявся. А шановне панство стало дибки: «Та кретинська публіка нас не зрозуміє, завалить!» Ми, кажуть, студійна група. Наче живуть в Парижі чи Нью-Йорку і мають мецената-мільйонера.

Не набивайте собі ціни, кажу. Що у вас такого незбагненного? Слова українські, музика теж не китайська. Хай звикають до українського року. Через таких, як ви, недотеп, Січ колись зруйнували. Дочекаєтеся, що ваші власні діти слухатимуть передрані з Заходу пісеньки і хвицятимуть під них ногами. Раз ми є, то давайте боротися за український рок.

Їхніми ж словами переконую невротиків нещасних. Кого