Читати книгу - "Мануал до черепахи"

– І з тим гордо пішов, – закінчив Юра-молодший.

– І його знову всі заповажали?

– Ну… ні, не поважали.

– Чому?

– Ну… Про «кирпичину» ж усе-таки смішніше було.

Були в Белграді.

Перше, що впадає в око: місцеве населення має якийсь трохи розгублений вигляд, так, наче всі вони лиш недавно сюди приїхали і ще не звикли до нового місця. За характером серби горді й почасти вредні. Просто ми цілу ніч спілкувалися з чималим натовпом сербів, тож наїлися вражень – вище голови.

Ми з Мамою вписалися до гуртожитку. То нам іще пощастило, що ми встряли, одна кімнатка була вільна, а решту простору займала зграя сербських літературознавців з якоїсь конференції, присвяченій півсотріччю зо дня смерті їхньої найвидатнішої жінки-письменниці Ісидори Секулич. Оця їхня Ісидора Секулич, до речі, нас просто переслідувала! Скільки народу під час нашої прогулянки запитували, чи були ми в музеї Ісидори Секулич? Мама підказує – десь чоловік шість запитали. А мені здається, щонайменше десятеро.

Народилася вона, до слова, зовсім не в Белграді, а в селі Мошорині. Це звідси недалеко, але не так і близько. Та белградці на такі дрібниці не зважають, Секулич їхня – і край. Цікаво, вони завжди такі чи то на честь роковин знавісніли?

Коли ми йшли від вокзалу подивитися замок Калемегдан, то дорогою побачили стелу, справді дуже високу. До речі, серби дуже горді й мають схильність до позерства. Оця стела височенна – раз, а ще, як пройти трохи далі, там є недобудований собор, що його планують зробити найвищим у Європі. Спитай будь-кого на вулиці, кожен гордо відповість: оце буде найвищий в Європі собор. А запитайте лишень, скільки років вони його будують. Будівництво триває вже хтозна-скільки літ, і кінця-краю не видно. Просто якась волинська вежа. Тобто, тьху, вавилонська.

Але чекайте, то ж я говорив про стелу. Про стелу і про те, який стосунок все це має до Секулич. Штука в тому, що при цій стелі стоїть скульптура жінки, напрочуд схожої на нашу загальну улюбленицю. Хоча сам пам’ятник присвячений загиблим воїнам, як стелі й належить. Мені це здалося кумедним. Принаймні я спробував запитати одного серба, чи багато Секулич писала про війну, чи брала участь у бойових діях? Довгий погляд нашого випадкового співрозмовника однозначно свідчив про його оцінку моїх розумових здібностей після такого запитання. Авжеж, а ліпити її скульптуру до пам’ятника загиблим воїнам – оце страх як розумно.

Дивовижних пам’ятників тут багатенько. Що б ви сказали про пам’ятник святому Миколаю? Ще декілька споруд навернули мене на думку, що тутешні скульптори дуже люблять прості геометричні форми. Виходять такі абстракції… Ось одна така споруда: вузька арка, на одному стовпчику розташований ромб, нагорі – поділене навхрест коло. Що б воно мало означати? Інший пам’ятник – начеб розколотий надвоє камінь, з якого вирізано зірку і хрест. Камінь наполовину чорний, наполовину червоний. Красиво.

Бачили дуже гарний костел в неоготичному стилі. Католиків у Сербії не так багато, але трохи є. І це прекрасно, бо я насправді дуже люблю готику.

Та найголовніше в місті – замок Калемегдан. Кінця тринадцятого – початку чотирнадцятого століття.

Формою Калемегдан нагадує півколо. Зубчасті башти важкі й урочисті. Туди можна вилізти, згори оглядати внутрішню будову замку навіть цікавіше. Єдине, що мені не сподобалося – надто вже він розреставрований, вилизаний. Ну, не можна так поводитися зі старовинними замками, у них має лишатися хоча б частково атмосфера запустіння і поруйнування. Я зрештою хочу, коли йду всередині сходами, іти темними сходами і думати про привидів, а не про хот-доги. І щоб пахло не хот-догами, а землею і сирістю, і зовні щоб зі стіни якийсь мох ріс. Я хочу підійти до криниці з дашком і корбою – і побачити там викладений замшілим камінням колодязь і воду десь унизу, а не замасковану колонку. Оце в моєму розумінні замок!

А ще у них тут резиденція рольовиків, цілком офіційна. Ходять, як у себе по хаті, хто з мечем, хто з дрином… хто з хот-догом…

Надвечір трохи подивилися на рольовицькі ігрища. У них саме був якийсь фестиваль. Ледве перейнялися духом, якийсь незграба запустив феєрверки. Дуже середньовічно… Повернулися до гуртожитку.

Наскільки в гуртожитку було тихо й безлюдно, коли ми заселялися, настільки гамірно тут стало тепер. Серби-літературознавці сиділи у загальній кімнаті на пуфах і просто на килимку, дехто курив на балконі, дехто блукав із рушниками на голові. У них були якісь гарячі напої та їдло. Ми тихенько намагалися пройти до своєї кімнати, коли один із сербів, кучерявий і бородатий, гукнув до нас, питаючись, із якого ми міста приїхали. Ми пояснили, що ми з України і не маємо стосунку до конференції, просто собі мандруємо.

– З України? – перепитав один із літературознавців. – А в музеї Ісидори Секулич уже були?

– З України, – кажу, – це на сході. Між Польщею і Росією.

– Та я знаю, – сказав серб, – є така місцинка десь біля Туреччини. У вас там іще річечка протікає, правда ж?

Річечка, чули? Для цих сербів із їхньою гігантоманією все, що не їхнє, називалося зменшувально-пестливими словами. Місцинка. Річечка. Я розумію, може, Дунай і переконливіший за Дніпро, але не набагато, панове. Аж ніяк не до того, щоб називати його «річечкою». Звісно, я кинувся сперечатися, бо мусив захищати національну гідність. Ми мало не побилися, та двоє сербів швиденько налили нам по склянці сливової настоянки – і це відразу позбавило суперечку і сенсу, і яскравості.

Ми так просиділи до четвертої ранку. Співали пісень. Точніше, більше слухали. Серби дуже гарно співають. Але трохи співали й нашого. Мама співала. Трохи танцювали. Мама танцювала. Я собі під кінець задрімав, як опинився в ліжку, навіть не пригадую. Єдине, що пам’ятаю крізь сон, це те, що мене знову хтось запитував: «А в музеї Ісидори Секулич ви вже побували?»

Коли ми прокинулися, літературознавців уже не було. Як і порожніх пляшок у великій кімнаті. Я би подумав, що мені то наснилося, якби Мама не повторювала на всі лади, які серби чудові і як гарно вчора з ними сиділося.

Нарешті вибралися знов до міста. Куди? Та до музею тієї Секулич, куди ж іще.

Музей той стояв десь посередині між учорашніми костелом і замком. Ми трохи поблукали разом із навіженою екскурсоводкою, яка захоплено ділилася радістю, як її колеги,