Читати книгу - "Дума про невмирущого, Павло Архипович Загребельний"

I вперше за час перебування в ревiрi — коли не лiчити першої ночi — Коваленко став прислухатися до розповiдей полонених. Вiн почув десятки iсторiй про незламних радянських людей, про вiдважних втiкачiв, про вiдчайдухiв партизан. Виявилося, що майже кожен з тих, хто лежав у ревiрi, мав за своїми плечима по кiлька втеч, цiлi одiссеї мандрiв, епопеї боротьби з фашистами вже тут, у Нiмеччинi, обплетенiй колючим дротом, пошматованiй смугами зон смертi, задимленiй печами крематорiїв.

А вранцi вiн познайомився з сусiдом. Старший лейтенант Василь Порохiн так звали сусiда — родом з Вологодщини, потрапив у полон у сорок першому роцi пiд Вязьмою, тричi втiкав з таборiв, двiчi був присуджений до страти. Йому вдалося викрутитись, але побоїв не уникнув. У нього були вiдбитi нирки, пошкоджена печiнка. Тепер лежав увесь опухлий, з темними колами пiд очима, голубiв нiжними очима, якi дивилися на Андрiя ласкаво i збадьорливо.

— Не падай духом, українцю, — насилу вимовляючи, слова, сказав Порохiн. Головне — вирватися з цього «лазарета» живим.

Опух у вологодця вже дiйшов до грудей. Повз повiльно, пiднiмаючись од нiг, наповнюючи клiтини отруйною рiдиною, i вони вмирали одна за одною, вiдмирали десятками, сотнями, тисячами. А Порохiн казав:

— От поправлюся й ще повоюю! Ще й до перемоги доживу. Правда, братцi?

Товаришi намагалися всмiхнутися, мовчки потверджуючи його слова, i жоден не наважувався сказати Порохiну, що вже той не доживе до перемоги, що вмре не сьогоднi-завтра — щойно опух дiйде йому до серця.

"Якi прекраснi iсторiї дарує нам життя!" — цi слова, сказанi вночi Порохiним, дзвенiли в серцi Андрiя. Мимоволi в пам'ятi воскресали йому подiї тих днiв, коли вiн ще бiгав босонiж по вулицях свого села, прокрадався на чужi баштани, коли в нього рвалися штани на тому самому мiсцi, де рвалися вони в усiх хлопчакiв свiту, i коли вiн вперше впiзнав людей, якi увiйшли в його життя назавжди.

Одним з таких людей був учитель Сергiй Олексiйович Задорожний. Вiн приїхав до їхнього села, коли Андрiй учився вже в п'ятому класi. Перше їхнє знайомство вiдбулося за шаховою дошкою. Коваленко вважався шкiльним чемпiоном, вiн перемагав усiх учителiв, голову колгоспу Кочубея i навiть фiнагента Пакiльця, який похвалявся, нiби має якусь шахову категорiю. Починаючи першу партiю з Андрiєм, Задорожний розставив фiгури, тодi зняв свого ферзя й сховав до кишенi.

— Навiщо це ви? — здивувався Андрiй.

— Щоб полегшити твою долю, — засмiявся директор.

— Я б вам це радив, — сказав Коваленко.

— I все ж таки…

— Тодi держiться!

— Держусь!

Партiю вiн у Андрiя виграв. Виграв i другу, i третю, й десяту пiд злораднi пошепти й смiх друзiв Коваленкових, що вже давно точили зуби на чемпiона.

I дивно: Андрiй не зненавидiв учителя за цей жорстокий розгром, а навпаки — полюбив. Задорожний колись був моряком, воював у громадянську мало не на всiх фронтах, побував у лабетах врангелiвської контррозвiдки, його розстрiлювали, але вiн чудом порятувався: виповз уночi з простреленими навилiт грудьми й добрався до хатини якогось рибалки. Тодi вчився в iнститутi, став викладати iсторiю й географiю, але на згадку про далекi роки незмiнно носив темно-синiй морський кiтель з блискучими мiдними гудзиками, з бiленьким пiдкомiрчиком i орденом Червоного Прапора на клапi лiвої нагрудної кишенi.

Здавалося, не було нiчого, чого б не вмiв Задорожний. Грав у шахи, мов гросмейстер, спiвав, як оперний артист, доповiдi виголошував куди лiпше, нiж голова сiльрада Антiн Соломоненко, уроки iсторiї та географiї вiв так цiкаво, що на них приходили навiть вiльнi вiд занять учителi. Для Сергiя Олексiйовича не було слiв "не знаю", вiн мiг вiдповiсти чи не на будь-яке запитання i незабаром завоював серця всiх дiтей i передовсiм — Андрiєве серце.

— Пам'ятайте, дiти, ленiнськi слова: вчитись, вчитись i ще раз вчитись, — казав школярам Задорожний. — Для майбутнього потрiбнi розумнi люди.

I вони вчилися. Читали й перечитували все, що можна було дiстати в селi, брали участь у всiх конкурсах, оголошуваних пiонерськими й комсомольськими газетами та журналами, розв'язували найважчi задачi.

Ось тодi Андрiй Коваленко заповзявся стати вченим. Хотiв бути схожим на свого вчителя Сергiя Олексiйовича, хотiв бути так само розумним i красивим, чистим, пiдтягнутим, завжди спокiйним.

Щоранку вчитель приходив до школи в своєму незмiнному кiтелi, застебнутому на всi гудзики, з бiлою смужкою пiдкомiрця, чисто виголений, пiдстрижений, причесаний, бадьорий, веселий. Школа стояла край села, i степ зазирав у її вiкна, порошив узимку в шибки сухим колючим снiгом, а повеснi, починаючи з травня, дихав спекотливими суховiями, жбурляв цiлими пригорщами сонячнi променi, вiд яких нагрiвалися чорнi парти в класах, суха дерев'яна пiдлога i навiть чорнило в чорнильницях-невиливайках. Учнi нетерпляче совалися за партами, неспроможнi дочекатися перерви, вчителi теж без особливого захвату позирали на безжальне свiтило, лиш Сергiй Олексiйович був завжди спокiйний, пiдтягнений, жартував; не виказуючи нiяких ознак утоми або роздратування. Вiн навiть не дозволяв собi розстебнути верхнiй гудзик кiтеля й ходив по класу стрункий, ледь суворий, мов справжнiй капiтан корабля.

Якось на великiй перервi Андрiй забiг у найдальший куточок шкiльного саду i там несподiвано побачив Задорожного. Учитель стояв пiд старою гiллястою грушею, сховавшись у затiнок. Кiтель його був розстебнутий, сорочка теж, долонями вчитель розтирав лiвий бiк грудей, де серце, i дихав квапливо, жадiбно, з посвистом, так нiби поспiшав надихатися, наповнити свої легенi перш, нiж поринути в воду.

Андрiй мало не заплакав, побачивши свого улюбленого вчителя таким слабим i безпомiчним. Та водночас збагнув: то не слабiсть, а доказ незламностi людського духу, мужностi й витримки. Вчитель був хворий, смертельно хворий. В пробитих врангелiвцями грудях чаївся невтишимий бiль, вiн задихався на уроках, його мучила спека, задуха, але Задорожний нiкому не скаржився. Вiн був обернений до людей лиш одним свiтлим своїм боком, як той мiсяць у небi, i навiщо було комусь знати про його болi й страждання.

Коваленко тихо, щоб не почув учитель, одiйшов у кущi, тодi вдарився бiгти, не роздивляючись, i зупинився лиш тодi, коли налетiв на колючу дерезу. Вiн