Читати книгу - "Дума про невмирущого, Павло Архипович Загребельний"

Милий, дорогий учителю, поможи й тепер своєму учневi.

Вiн ще не знав, що мав робити. Був поранений, страждав у полонi, вмирав од голоду в таборi смертi. Знав одпе: бути стiйким, як Сергiй Олексiйович, як його сусiд Порохiн, як тi, що втiкали, що йшли на смерть, билися до останнього подиху.

Його матрац був набитий старими комплектами журналу "Iллюстрiрте блятт". Щоб хоч як-небудь згаяти час, Андрiй став потихеньку дiставати журнали й читати те, що там було написано. Вiн не все розбирав i тому вимiняв за три деннi пайки хлiба в одного з санiтарiв нiмецько-росiйський словник. Три днi вiн сидiв без хлiба й спершу думав, що помре, але вижив i згодом навiть забув про ту жахливу добровiльну свою голодовку. Зате мав тепер що робити, день i нiч читаючи журнали. З них вiн дiзнався про те, що Гєббельс вважається найелегантнiшим мужчиною Третього рейху, що Черчiлль не лягає спати, не поставивши на свiй нiчний столик кiлькох пляшок коньяку, що будiвником Суецького каналу нiмцi вважають зовсiм не француза Лессепса, а якогось нiкому не вiдомого австрiйського iнженера. Власне, Андрiя зовсiм не цiкавило те, що вiн читав. Просто йому хотiлося чим-небудь займатися, щось робити, щоб не думати про своє становище, не прислухатися до того, як поступово, клiтина за клiтиною, вмирає його молоде тiло. Вiн штурмував чужу мову з упертiстю солдата, який наодинцi виступає проти ворожого бетонованого дота. Вивченi ще в школi граматичнi правила обростали живими словами, цiлими шерегами слiв. Слова були довгi, звивистi, мов змiї, й короткi, як ляпас, дзвiнкi, нiби фанфари, й тихi, неначе зiтхання; мелодiйнi, так наче виспiванi з притаєностi душi, i сухi, неприємнi, як рипiння офiцерських чобiт.

Попервах слова жили самостiйно, розокремлено. Кожне з них являло маленький вiдрубний свiт, обнесений частоколом незвичних для слуху звукiв. Тодi стали зчiплятися, творити сполуки, фрази, набували нових вiдтiнкiв, увипуклювалися, рухалися. Чужi слова стали навiдувати Андрiя навiть увi снi.

За зиму вiн досить добре оволодiв нiмецькою мовою i тепер розумiв геть-чисто все з того, що говорили нiмцi, якi iнколи заходили до їхнього барака.

Хворих i поранених майже не лiкували. Щоранку санiтари ходили по бараку й роздавали таблетки. Роздавали — аби роздавати. Для вмираючих людей це вже були не лiки, а щось мовби забавка для дiтей. Чорнi, опухлi, нерухомi, вони плакали, коли їм давали цю дрiбничку, сподiваючись, що це якраз i є те, що поверне їх до життя, Але досить одному з них було помiтити, що санiтар роздає не всiм однаковi таблетки, як вiн починав кричати:

— Санiтар! Чому ж це так? Йому он дали червону таблетку, а менi бiлу! Я теж хочу червону!

— Немає в мене червоної, одчепись! — огризався санiтар. — Уже всi роздав.

Тодi той починав канючити червону таблетку у свого товариша. Товариш не давав: раз його таблетка подобається iншому, то чому ж вона має не подобатися йому самому?

Був лише один полонений у барацi, який нiколи не скаржився, завжди мовчав, полонений, якого боялися санiтари й не знати чому поважали нiмцi, Вiн жив у окремiй кiмнатцi бiля входу в барак, ходив завжди в темних окулярах, хоча слiд зауважити, що вiн бiльше сидiв у своїй кiмнатцi й плiв з соломи якiсь дивнi коробочки, анiж ходив. Солому йому приносили конвоїри, приносили вночi, тихцем од начальства, i так само вночi забирали в нього коробочки. В барацi всi знали, що вiн полковник, i звали його тiльки "товариш полковник". Прiзвище полковника було Мартиненко. Розповiдали, нiби полковник за свої солом'янi коробочки вимiнює у нiмцiв хлiб i пiдгодовує ним своїх друзiв. Вiн пiдгодовував також тих, хто був у найтяжчому станi, опухлих, вмираючих, побитих. Друзiв у полковника було небагато. Вiн вибирав їх сам, вибирав за якимись тiльки йому вiдомими ознаками i тому майже нiхто не пробував першим ознайомитися з полковником. Темнi окуляри вiн носив тому, що був зовсiм слiпий. Розповiдали, нiбито полковник був морським льотчиком i на початку вiйни його пiдбили десь бiля Одеси. З палаючого лiтака вiн ще розстрiлював фашистськi колони i впав на землю вже без жодного патрона. Нiмцi захопили його з випеченими очима, обгорiлого, контуженого. Можливо, тому вони й поважали його навiть тут у таборi, бо й вороги поважають мужнiх людей.

Андрiй нiколи не сподiвався потрапити в число друзiв полковника. Це здебiльшого були лiтнi, надзвичайно розумнi люди, капiтани, майори, мабуть, орденоносцi, а може, й герої. Щоправда, вiн теж мiг би пiти до полковника й розмотати клубочок ниток, щоб показати свiй орден. Але такого вчинку Андрiй би нiколи собi не дозволив. Та й, крiм того, хiба вiн берiг цей орден для людей? Вiн берiг його для себе. Хоробрiсть полягає не в тому, щоб робити щось при свiдках — справжня хоробрiсть свiдкiв не вимагає.

Може, полковник так i не помiтив би скромного юнака, який лежав у своєму ящику й зубрив нiмецькi слова, якби не допомiг один випадок.

Це сталося вже повеснi, коли над шталагом полинули теплi, м'якi вiтри i коли людям особливо не хотiлося думати про смерть. Нiмцi рiдко заходили в «лазарет», а тепер сюди зазирали мало не щодня рiзнi зондерфюрери, штабс-артцти, якiсь iнспектори, що цiкавилися не тим, як лiкують полонених, а тим, коли вже можна буде спровадити всiх тих, хто вижив, у робочi команди. I при кожному такому вiзитi наглядач барака кричав: "Ахтунг!", тобто "Увага!", «Струнко», i всi тi, хто тримався на ногах, мусили вставати з своїх лiжок i шикуватися в два ряди бiля вхiдних дверей.

Якось у барак прийшов майор, акуратний i чистенький, мов лялька. Пританцьовуючи, як балерина, вiн пройшов помiж лiжками, недбало одмахнувся вiд пiдлабузницького "Ахтунг!", яке гаркнув наглядач, i на не досить чистiй росiйськiй мовi звернувся до полонених:

— Я прошу вислухати мене уважно. Всi ви росiйськi офiцери, Я — офiцер нiмецький. Я хочу перевiрити, чи е серед вас розумнi люди. Я ставлю п'ять запитань. Хто вiдповiдає на них, той одержує двадцять пачок сигарет. Хто береться вiдповiсти й не зможе