Читати книгу - "Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль"

списами (кепід). Дедал рівно ж не творив живих і рухливих статуті, але мав гнучкіший і живіший стиль, ніж його суперники. Мелопс ніколи не мав крилатих коней, але він мав судно, на якому були намальовані крилаті коні. Палайфатос, зазначимо цс, ні на хвилину не сумнівається в історичності Дедала, ГІслопса чи Еола (що він пояснює так, як зробить це Полібій). Він також допускає, що в ті давні часи боги змішувались з людьми; Афіна і Аполлон приклали руку до мук Марсія, а Аполлон справді кохав Гіацинта, однак було б наївно вірити, що цей бог написав ім’я свого улюбленця на пелюстках квітки; правда полягає в тому, що Аполлон обмежився тим, що дав цій квітці ім’я вродливого підлітка.

Бачимо, куди Палайфатос веде раціоналістичний оптимізм; текст істини не є остаточно зіпсований і небезпідставно: не можна було б обду рювати ex nihilo, можна ліпне деформувати істину. Думка І Іалайфатоса перестає приголомшувати, якщо зважити, що вона домислюється цією милою для греків ідеєю, і тією Іншою істиною, що проблема як віднайти оригінальний текст доволі чітко визначена, бо помилка множинна, а здоровий глузд єдиний.

Як віднайти цей здо{ювий глузд? Іти на протнсхил. Існує справді схил деформації в людей, які ковзають по усіх перешкодах, що складаються відносинами речей із їхніми словами; воші беруть одне слово за річ, одне слово за інше, картину за і>еальність, якусь річ за ідею. Бачимо оригінальність Палайфатоса стосовно критики міфів, такою, якою її практикували від Гекатея: для нього міф не одержав чужих придатків, але зазнав змін. Ось чому Палайфатос єдиний допускає втручання богів; він не приміряє міфічне минуле до наявної реальності, в яку боги більше не втручаються, але розглядає міф в собі самому і знаходить його висміяним нісенітницями чи мимовільними каламбурами. Замість того, щоб знімати надприродне, він виправляє семіологічиі деформації.

Міф — це копія минулою і ця копія менше вставлена у текст, як змінена. Палайфатос не вважає, що міф рухає історію, пе|ищас спогад про королів, засновників, володарів моря; або ж принаймні лише ті міфи, які він критично досліджує, є приватними історіями, звичайними подіями минулих часів, які внаслідок семіотичних деформацій стали обманливо казковими; міф народжується з каламбура. Таким чином Палайфатос зводить легенду про ГІандору (незалежно як це робить) до історії про багату пані, яка любила рум’янитися.

Різноманітні події, спогад п|ю які зберігся до наших днів через ту казковість, яка в них зібралася. Але так говоримо ми: так не казали греки; вони ніколи не запитали себе, чому чи як передалися традиції. Традиції були тут; їм не потрібно було чогось більшого. Греки ні на хвилину не дивуються, що відображення минулого є серед них; вони повсюдно збирають міфи. Яким чином ці аероліти дісталися до них? Вони про це не думають; вони не бачать медіум, а помічають лише повідомлення. І вони зовсім не дивуються тим, що минуле залишило спогад; саме по собі зрозуміле, що кожна річ мас своє відображення, так само, як тіла мають свою тінь. Поясненням міфу є історична реальність, яку він відбиває, бо копія знаходить пояснення у своїй моделі. Вони не задумуються, яким чином відображення могли пройти через стільки століть, якими шляхами, з якими намірами. Так само, в “Кратилі” слова пояснюються {ючами, які вони змальовують; час обмежується тим, що змінює слова і ці зміни абсолютно не вартують назви історія: вони не підвладні фонетичішм законам, вони випадкові і необов’язкові; вони не свідчать про регулярність і не мають жодного інтересу. Не будемо вважати також, що міф міг деформувати істину задля позитивних причин таких, як дивування чи національна емоція; причина цих змін лише негативна, вона полягає у браку критичного духу. Греки ніколи не мали науки про міф як такої, а лише науку про історію, яка передавала міфи.

Бо спосіб передачі не враховується: слово є звичайним дзеркалом; через слово греки розуміли міф, лексику чи радше етимологію, поезію, прислів’я — одне слово, все, що “промовляється” і само говорить (бо ми це лише повторюємо). Як відтоді слово могло б говорити ні про що? Знаємо, якою великою проблемою було існування небуття для грецької філософії аж до Платона: це інший симптом того “дискурсу” дзеркала, який ми тільки-но знайшли у проблемі міфу. Щоб помилитися, казати неправду або говорити в порожнечу, треба говорити про те, що не існує; отже, потрібно, щоб те, чот нема, було, аби можна було про це говорити; але що це таке небуття, яке не є нічим? Платон наважився переступити перепону, вбити “отця нашого Парменіда” і великим зусиллям схожим на те зусилля, з яким грецькі математики тільки-но допустили існування нелічених чисел (славнозвісних “ірраціональних” чисел) допустити, що небуття існує. Ми дивуємося, що зусилля мусило бути таке велике; але, якщо слово — це дзеркало, складність зрозуміла: яким чином дзеркало могло б відбити предмет', якого нема? Відбивати те, чот нема, означає не відбивати; і навпаки, якщо дзеркало відбиває якийсь щюдмет, цей предмет існує: отже, міф не вмів би говорити ні про що. Висновок: ми впевнені уже наперед, що найбільш наївний міф матиме правдиву основу; і якщо ми задумаємося разом із І Іалайфатосом про походження помилок, які там виявляють, ми там констатуємо, що ці помилки є звичайними випадковостями відтворення; оригінал був автентичний, однак, відтворюючи його, взяли одне слово за інше, якусь річ за якесь слово тощо.

Відбивати небуття — значить не відбивати; відбивати туман, цс було б те саме, що відбивати нечітко: коли предмет невиразний, дзеркало також є таким. Ступені знання будуть, отже, паралельні до ступенів бутгя: у цьому весь шіатонізм. Юний Арістотель заплутустьгл у цій проблемі: принцип, за яким усе при[>счене на загибель, повинен, отже, сам бути приреченим на загибель, але якщо цей принцип загине, тоді речі перестануть гинути... Те, що говорять про речі, поділяє долю речей, наука про невиразне буде, отже, сама невиразною наукою, бідною непевною наукою. І навпаки, наука буде благородною, якщо ті речі, які вона відбиває, будуть самі по собі піднесеними.

“Стосовно міфів, — пише Платон, — оскільки ми не знаємо, як насправді відбувалися античні події, ми робимо таким чином, що неправда має найбільш можливий вигляд правдивості”122. Платон не іронізує: брехня, як знаємо, це лише неточність і ми, отже, підправляємо неточні традиції, аби віднайти те, що видасться правдою;

кажучи сучасними термінами, ми формулюємо достовірні історичні гіпотези. Віч-на-віч зі своїм міфічним віком, греки мали дві позиції: наївність, яка хоче вірити, щоб захоплюватися, і цей суворий режим у непевності, який називають наукова гіпотеза; однак вони ніколи не