Читати книгу - "Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль"

Щоб очистити міф і зробити з нього винятково історичну традицію, достатньо усунути усе те, що не має еквіваленту констатованого в нашій історичній епосі: “Я відчуваю недовір’я щодо mythodes і на це є причина: я ніколи не бачив когось, хто б не констатував своїми очима; один каже, що хтось інший розповів йому про це, другий каже, що він такої думки, а третій усе забуває, як тільки промовляє поет”124. Будемо, отже, в цьому7 дотримуватися дійсних реальностей, які були належним чином підтверджені. Ви кажете мені, що смертний Геркулес зумів стати богом? “Ви зробили б мені приємність, пояснивши, яким чином якась річ могла бути колись можливою, а тепер перестала бути такою”125. Теперішні речі показують розміри того, що може бути при-родньо можливе: “Кажуть, що герої мали десять ліктів заввишки”; це мила міфологія, однак обманлива і неймовірна, якщо зважити на природу, вимірами якої є сучасні особистості”120. Зведення міфу до історії вимагатиме двох оперяцій: Пяляйфатос обмежувався тим, що очищає традиції від того, що в них було фізично неймовірним, залишається відібрати те, що історично неможливе, тобто, співіснування богів і смертних; оскільки в наш історичний час боги далеко відійшли од людей. Неспокійна еволюція Павсанія, в якого ми запозичимо більшість наших прикладів, розгортається між цими двома часами.

У природі, кажуть епікурейці, існують якщо не закони, що змушували б робити ту чи іншу річ, то принаймні договори або faedera, які забороняють їй певні речі і, зокрема, змішувати межі між живими істотами. Не повинно, отже, тут бути метаморфоз: розповідають, що на березі По один музикант став королем країни, а коли номер, то за волею Аноллона він перетворився на лебедя: “щодо мене”, пише Павсаній127, “я справді вірю, що якийсь музикант був королем тієї країни; але щоб людина стала птахом, ця річ в моїх очах не вартує довір’я”. Так само не повинно було б існувати чудовиськ. Що вдіяти з Цербером? На Тенарі показували печеру, через яку Геракл випровадив на землю пекельного пса; на жаль, знов каже Павсаній, “нема в глибині тієї печери шляху, який веде під землю, а, крім того, не треба вірити, що богн мають якесь підземне обиталище, де розміщують душі”; якраз Гекатей Мілетський особисто знайшов “правдоподібне пояснення”: пекельним “псом” був насправді велетенський змій, отрута якого була смертельною, його вбив Геракл128. Учені не вірили у чудовиська, кентаврів-коней, химер та Скіллу120, а Лукрецій7 підтвердив цей скептицизм засобами епікурейської фізики. Ось чому ніхто, тим паче, не вірив у гігантоманію: те, що бога повинні були змагатися із велетнями, в яких змії-ноги, є концепцією негідною їхньої величі, концепцією біологічно неможливою131.

Павсаній є новим Палайфатосом. Та не лише це: Гомер, який показував богів, котрі втручалися у людські справи у героїчну добу, мовчки допускав, що воші відтоді перестали це робити. Але оскільки історія давніх часів схожа на історію нинішню, повинно бути так, щоб у героїчні часи вони також цього не робили. Історичний міф буде міфом без богів. Колії боги, люди і фавни дружно відвідували одні одних, це був золотий вік; та відколи світ став реальним, боги ховаються і жодне спілкування більше не можливе132: “на жаль” — говорить в довершення Павсаній — сьогодні, коли розбещеність досягла знаного нам рівня, люди більше не перетворюються на богів, хіба що у марнославній риториці, яку улесливо звертають до правителів”133.

Відтоді можна провести з Артемідором134 певну класифікацію міфічних традицій за їхньою культурною вартістю. Деякі традиції правдоподібні як історично, так і природньо, настільки, що вони правдиві; традиції, в яких маємо втручання богів, але які залишаються фізично правдоподібні, “взагалі то не є правдиві, але попередньо сприймаються загалом як правдиві”, скажімо “розповіді стосовно Піюметея, Ніоби та різних трагедійних героїв”. І навпаки, легеиди, суперечливі природі, такі як “гігантоманія, вояки, народжені із зубів дракона в Колхіді і у Фівах, та інші схожі легенди” не мають “абсолютно ніякої основи і повні безглуздя та нісенітниць”. Міфи правдиві, правдоподібні, неправдоподібні; в історії дістаємо лише перші, але другі прийняті в загальнііі культурі: з них можна брати трагедійні сюжети і цитувати їх як риторичні135 ехетріа, так як сучасні психологи і філософи посилаються иа приклади із романів; ці ехетріа, кажуть Квінтіліан і Діоіі, якщо не вигадані, то принаймні одержані як аргументи. Якщо мріяти про міф фальшивий, але правдоподібішй, Артемідор радить тлумачити сон у прямому значенні; та, якщо бажати міс}) безглуздий, плекані надії будуть марними.

Історик повинен уміти усувати богів з міфічного періоду. Ні Цицерон, ні Тіт Лівій не вірили, що Ромул мав батьком Марса, а Павсаній не вірить, що Орфей мав німфу матір’ю136. Саме тому це, що ми називаємо евгемеризмом, так дуже подобалося мислителям того часу; неможливо вірити у бога Геркулеса137, але історично здорово розглядати Геркулеса, Вакха та Діоскурів138 видатними людьми, яких, з почуття вдячності, прийняли за богів або синів богів. Павсаній, радше спеціаліст від міфів, аніж історик у прямому значенні слова, не кліпнувши оком, переповідає більшість легенд, які йому розповідали, та часом спалахує і викидає із міфів втручання богів: кажуть, що Актеона розірвали його пси за волею Артеміди, “однак я гадало, що пси Актеона сказилися без жодного божественного втручання і розірвали його так, як вони розірвали б першого стрічного”139. Наш міфограф іде, отже, далі від свого побратима Палайфатоса. Діоніс не має жодного відношення до смерті Тритона, чи тритона, чи тритонів: варто було б повірити в іншу версію легенди, яка бачить в Діонісі фізичну алегорію і пояснює, що рибалки Та-награ вилили в море вино, аби сп’янити тритона, який спустошував узбережжя, і легше його вбити. Бо тритони існують і Павсаній їх зустрічав: у Римі імператорський прокуратор a mirabilibus показував йому одного з них, скелет того тритона зберігався в колекціях правителя140.

Критерієм сучасних речей, як виміру усіх інших, є здоровий глузд, яким треба делікатно користуватися; Павсаній сумнівається у багатьох речах, та лише не в тритонах, він зовсім не сумнівається у птахах Стемфальсь-кого озера, бо таких птахів ще бачимо і в Аравії18. Справді, не треба міряти теперішні речі тим, що ми про них знаємо142; один Клеон, з Магнезії в Сіиілі, автор “Парадокса” зауважував, що той, хто нічого не бачив, несправедливо