Читати книгу - "Село не люди – 2. Добити свідка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Тепер віриш, що Катерина – відьма? – прошепотіла Улянка. – Вона мужиків до себе приманює. А коли вони їй набридають, гонить від себе.
– А тих, хто не хоче її забувати, – вбиває, – тихо відповіла Стаська. – Улько, це вона вбила дядька, якого ми знайшли. Ну, скажи? А хто ще? Тільки вона!
– Стасю, ходімо вже звідси! Мені страшно! – попросилася Улянка.
– А мені не страшно! Я за Тараса хвилююся! А що, як відьма його зурочить?
– Та вона – вже! Ти ж сама бачиш: твій герой цілий день на Раїсиному обійсті товкся і на ніч залишився. Знаєш, чому вони до хати не йдуть?
– Чому?
– Залусківського дражнять. Чи хочуть, аби він третім став і влаштувати оргію поряд із труною, – Уляна так перелякалася власних фантазій, аж ухопила Стаську за руку. – Стасю. Забувай Тараса! Хіба мало… інших героїв?
– Улько, ти дурна? Я його люблю більше за життя! Ясно тобі? Я заради нього помру, якщо треба буде! І він, знаєш, як на мене дивився?
– Як?
– Так, що… не забути ніколи! І то навіть добре, що я сьогодні не змогла з ним поговорити. Я ж ще й досі живого буденного сексу не бачила, не навчилася, як слід поводитися… От Тарас завтра мені скаже: Анастасіє, хочу тебе на все життя. А мені що робити? Я ж зганьблюся!
Стаська замовкла, задумалася.
– Улько, як думаєш? Якщо я віддамся Тарасові, це переважить відьмині чари?
– Сто відсотків, – відповіла Улянка. – Ти така… – знітилася, замовкла, раптом усміхнулася. – Хто б не хотів, щоби ти його любила?..
Стаська й собі усміхнулася, скуйовдила рожево-фіолетову хмаринку волосся на голові, ближче нахилилася до Улянки.
– Біжімо до тебе?
З чорного неба зірки здивовано роздивлялися незвичайне нічне пожвавлення у Шанівці. Онде Стаська й Улька крадькома посунули вздовж вулиці, повернули у провулок, уже сміливіше побігли до крайньої хати на пагорбі. Під абрикосою тельбатий дядько Залусківський зиркав на ближнє подвір’я, бачив, як Катерина раптом підійшла до Тараса, що сидів на землі посеред двору, опустилася на траву поряд із ним. Залусківський плюнув собі під ноги, тихо виматюкався.
– Ідіоти довбані, мать вашу! – пішов вулицею до олійні.
А розбитою дорогою від Килимівки у бік Шанівки неслася автівка, і навіть зірки не могли розібрати, що за людина так настирливо прагне цієї ночі якнайшвидше дістатися малого села.
Катерина сиділа поряд із Тарасом, та дивилася не на нього. У нічне небо. Не до зірок думками – до мами. Він довго не вимикав музику, наче боявся тиші, яка настане за нею. І вимагатиме слів. Вона прислухалася: що за музика? Та на тлі мелодії чула, як дихання хлопця стає все більш нерівним і неспокійним. І все гучнішим… Гучнішим за музику, за будь-які слова.
Розхвилювалася. Усміхнулася знічено, вже хотіла підхопитися, бігти до хати, завмерти, хоч би й біля труни, тільки би вгамувати несподівану бурю в серці, та хлопець раптом вимкнув музику в мобільному, відкинув навушники.
– Весь час думаю про тебе, – сказав.
Забула дихати.
– Чому?..
– Не знаю. Може, тому, що ти така сама, як я. З війни…
Кивнула.
– Певно, ти більше втратив…
– Хтозна…
– А чому поїхав на Схід?
– На трактора хотів заробити. – Замовк на мить, додав: – А заробив на протез.
– Шкодуєш?
– Та ні. Варто було втратити ногу, аби знайти голову.
Глянула на нього приголомшено.
– Ти тому такий сумний? Все думаєш?
Повернувся до неї всім тулубом:
– Нема про що думати. Відповіді давно відомі. Війна лиш нагадує: вони – такі ж очевидні, як… моя відірвана нога!
– І ти скажеш: варто прощати, відпускати? – вразилася.
– Я би простив усіх заради того, аби щодня… бачити твої очі, – відповів упевнено, без роздумів.
Захвилювалася сильніше.
– Добре… – сказала. – Добре. Я теж розучилася брехати. Не можу.
– Думаєш про мене? – спитав.
– Весь час, – прошепотіла.
Була би більш балакучою, призналася б, як дивує її цей простий факт. Багато років жила з упевненістю, що її любов уже сталася – народилася, прожила коротке яскраве життя і померла, і тепер до самої своєї смерті вона може лише пестити спомини про неї. Та серце не дослухається до думок, планів, фактів. Кличе у свої подорожі. І тепер не знати чому Катерина весь час думає про Тараса.
– Весь час! – повторила.
Він усміхнувся, наче у тоскній темряві хтось один добрий увімкнув обнадійливий вогник, аби всім стало трохи тепліше. І навіть хотів щось відповісти, та з вулиці почувся гуркіт автомобільного двигуна. Тарас здивувався, повернув голову на звук: хто?..
Поліцейський «пріус» зупинився далеченько від обійстя покійної Раїси біля провулка, який вів до хат на пагорбі. З автівки швидко вийшла Людмила, роззирнулася, дверцятами – хлоп! Подерлася на пагорб пішки, підтримувала себе думками. Як же все-таки правильно вона вчинила, коли свого часу погодилася стати дружиною сором’язливого і невпевненого у собі Петра Нечитайла, про якого колишня його дівчина Анжеліка казала: «І що з того, що у Петі тато – суддя? Мені ж не з суддею спати, а з Петєю, а воно – геть ніяке! І оце – назавжди?» А не віддавай життя на поталу оргазмам! Поколупайся краще у мізках! Не побачила перспективи, тепер лікті кусає! Пізно, бо Людмилі дістався не тільки Петя, а й усе нові і нові можливості, які вона відкриває для себе з кожним новим роком подружнього життя. І хоча майже всі вони напряму залежать від доброго гумору чоловікового тата, Людмила чомусь упевнена, що і з цим упорається. Суддя вже чайок попиває, вже за сердечко хапається… Дивишся, геть заслабне і перепише усі свої неймовірні багатства на єдиного сина. Ох же Людка тоді заживе! Автівку персонально для себе врешті купить і, може, коханця заведе, щоби вже повністю відповідати статусу такої собі мамки-голови клану, якою почувається на всі сто!
І хіба не так? Петро давно спить, а Людмила й досі у своїй великій сім’ї лад навести намагається, бо увечері мама прибігла, плакала і так уже жалілася на Стаську.
– Доню, боюся, вона додому не повернеться! Що робити? – схлипувала. – Додзвонитися до неї не можу. Чи мобільний вимкнула?
Людмила втомилася до усрачки, бо увесь день керувала підготовкою до похорону Раїси, та батьківські плачі не проігнорувала.
– Зараз привезу її! – заспокоїла матір. – Готуй своїй доні гарячий прийом і гарячу вечерю, хоча я на твоєму місці так би їй по сраці врізала, щоби запам’ятала на все життя!
Сіла за кермо поліцейського «пріуса», прихопила газовий балончик і палицю на той випадок, якщо Стаська вдасться до супротиву. І хай би хто спробував поставити неадекватне запитання: а чого це дружина поліцейського офіцера на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Село не люди – 2. Добити свідка», після закриття браузера.