Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

Зате мати не дуже втiшалася тими страшними iграшками. Iвась у неї був одним один. їй тяжко й стра­шно було подумати, що, як виросте її одинчик, а тут, - не дай господи! - схопиться яка завiрюха з башею або з та­тарвою, та замче її ясного сокола ббзна за який край свi­та, - вона його, може, бiльше й не побачить... Там десь, в чужiй сторонi, серед кривавої сiчi, зложе вiн свою русяву голо­воньку, а вона, мати, не закриє очей своїй рiднiй ди­тинi: їх хижi орли з граками повикльовують, голоднi вовки-сiро­манцi порозносять жовтi костi... Хiба тiльки зозулька, неутiшна вiщуня - принесе вiсточку, що її син бiдолашний полiг серед чистого поля!.. Важко матерi, та­ке згадуючи: гiрко та сумно на душi, боляче в серцi - так, наче хто шмато­чок одриває од його... I Марина падала навколюшки, молила матiр божу, щоб велика заступниця наслала мир на її рiдну сторону i захистила вiд напастi! Жахаючись тої страшної хуртовини, яка тодi часто й густо пiдiймалася, материне серце боялося, щоб Iвась у iграшках, бува, не привчився до неї. I, коли батько тi iграшки пiдхвалював. Марина гримала на батька й на сина, що збив таку кептюгу коло землянки.

А ввечерi, як не спиться Iвасевi, вiзьме мати його руся­ву головоньку в свої руки, цiлує, милує, i стиха, лю­бим го­лосом, малює йому картину iншого життя-життя тихого, пахарського побиту: лiтньої працi на своїй добрiй нивi; зи­мньої лежнi у теплiй хатi, що як повна чаша; серед малих дiток, що одно говоре, друге белькоче, а третє в колисцi мугиче; серед добрих сусiд, що - не дай, боже, хвороби - i од­вiдають, i провiдають... не то, що сi­чове товариство, ко­тре всюди несе смерть за собою!

Iвась пiсля того хилився на материну руч. На другий день уже вiн не рив ровiв, не копав шанцiв, не висипав окопiв, не брав їх з бою, а ходив собi по городу або по по­лю та весело виспiвував.

Такi речi разом вривалися в Iвасеву голову. Дитина сама не знала: що робити, кого слухати. Оце батько розкаж­е про наїзди на Туреччину. На другий день Iвась i воює з нею. А тут мати, увечерi, своїм пестливим голосом нашеп­че дитинi про любов до всього живого. Iвась кидає -свої боїща та руйнування, любується красою свiтовою, квiтучи­ми рослинами, живлом усяким - пестить козач­кiв, сонечко, коникiв, слухає дзвiнку жайворонкову пi­сню... Гляне бать­ко на дитину: той Iвась, та не той! - не ви­си­пає окопiв, не риє шанцiв, не бере їх боєм...

- А що ж ти, Иване, не береш свого Берестечка? - пи­тає батько.

- Не хочу!

- Чому?

- Мати не велять...

- Чому?

- Кажуть: грiшка змалечку привчатись, як з людьми би­тись... Треба з ними в миру жити!

- Бреше мати! То з добрими, то й у миру; а з лихими - коли їх не вкладеш, то вони тебе уло-жать...

Оже важчим здається Iвасевi тихе, люб'язне матери­не слово, нiж суворе та грубе батькове. Так що, як повернуло Iвасевi на шiстнадцятий рiк, то вiн зовсiм покинув iграшки в бої, та став ходити бiля волiв, доди­влятися до плуга, до борони. Спершу й це все було хло­пцевi за iграшку, а далi - увiйшло в його щоденнi клопо­ти, близько припало до серця. Став вiн уже бiльше нудь­гувати тодi, коли пiдласий або сiрий вiл захворiє, - нiж од приповiстки батькової за татарський набiг мати радiла. Та й батько - не то, щоб лег­ко було його сiчовому серцю дивитись, як замирала в си­новi лицарська вдача, а все ж i батько не дуже горював вiд того... Кругом уже старе ли­царство розтавало. Не стало рi­вностi - не стало братства. Козацька старшина, що колись, вибираючи, на її голови груддям кидали, щоб не за­знавалася, - по­за­ди­ра­ла тепер голови вгору, а простi козачi до самої землi понагинала... Дряпiжники, сутяжники, всякi вiйськовi товаришi, розки­нули свої тенета - i, як зайцiв, ло­вили в них просту темнб­ту... Не стало вже й гетьмана. Та й навiщо вiн тодi, кому вiн тодi здався?! Кругом Україну облягло панство, позалазило в саме серце - i, як те гайво­роння, шматувало її полумертвий труп... Зажу­ри­лись нашi левенцi - та вже було пiзно!.. Та сама земля, кот­ру вони довгими списами скородили, своїми кiстками за­сiвали, обороняючись од лютих ворогiв, стала для них ворогом, од котрого при­ходилось тiкати... Пiднявся струс, бiганина... З одного мi­сця переходили люди на друге, шукаючи волi, бажаючи панiв здихатись - не чу­жих, а своїх уже кревних па­нiв! Од панiв тiкали в козаки, давали вiйськовим дряпiжкам баса-ринки, щоб записали в "компут козачий"; а козаки не вряди-годи шукали ласки в панiв - бiгали од козацької старшини, просилися "пiд протекцiю"... А пан i старшина - як брати рiднiї Во­рон ворону ока не виклює. А часто - сам пан, сам i стар­ши­на... Хто сам собi ворог?

Правда, пiщани ще були вiльнi. Та щб з того, коли при­ходилось дожидати, що от-от i їх залигають... А кру­гом неволя, кругом сум людський - нiкому порадоньки дати. Пiднялись були за Днiпром гайдамаки, та й тi поверну­лись у розбишаки, а не в справжнiх лицарiв. А тут уже чу­тка: Текеля на Сiчi попорався!! Розтеклося товариство - хто куди... Однi - в землю; другi - до турка; а третi - на Вкра­їну, до плуга. Придибало їх щось два чи три й у Пiски, - та незабаром i померли. Тiльки й па­м'ятки, що церков почали будувати...

Все це переживав старий Мирiн, за рлугом ходячи; все це переболiло його гаряче серце, коло хазяйства ну­дя­чись... Зостався Мирiн сам собi, як палець. Як дуб серед оси­чок в лiсi, так вiн серед пiщанської громади. Один оди­нцем! I син, його кревная дитина, цурався батькi­вського духу!! Сумне й недоладне прийшлося сiчовиковi волочити життя на старiсть... I скрiзь вороги - i ворогiв немає, бо лю­ди понидiли: нiхто не хоче прямо мiрятись силою! Всюди тихо, хоч умирай... А ще козача вдача гучно одкликалася у старому серцi; рука шукала потягатись з ворогом... Так же