Читати книгу - "Тихий Дін. Книга друга, Шолохов Михайло"

Обраний від вас район для скупчення кінноти дуже підхожий на випадок, коли б її треба було кинути на Петроград або' Москву, але Північного фронту таке розміщення кінноти не забезпечує вже хоч би тому, що її важко буде пересовувати. Коли я не помиляюсь і ви справді чогось не договорюєте, то прошу — або відпустіть мене на фронт, або повністю скажіть мені ваші думки. Начальник штабу може залишитися' на свойому місці тільки при повному довір'ї з боку начальника.

Корнілов, схиливши голову, напружено прислухався, і все ж простим людським оком встиг помітити, як холодне з ви-чгляду обличчя Лукомського хвилювання сплямувало ледве помітним, скупим рум'янцем. Подумавши кілька секунд, він відповів:

— Ви маєте рацію. У мене є деякі міркування, про які я з вами ще не говорив... Прошу видати наказа про пересування кінноти і терміново викличте сюди командира 3-го корпусу генерала Кримова, а ми з вами докладно переговоримо після повороту з Петрограду. Від вас, Олександре Сергійовичу, вірте, я нічого не хочу таїти, — підкреслив Корнілов останню фразу, і жваво повернувся на стук у двері. — Увійдіть.

Вступили помічник комісара при ставці фон-Візін, з ним низькорослий, білявий генерал.. Лукомський підвівся, ухо-дячи чув, як на запитання фон-Візіна Корнілов гостро відповів:

— Зараз у мене немає часу переглядати справу генерала Міллера. Що?.. Так, я їду.

Повернувшись від Корнілова, Лукомський довго стояв коло вікна. Погладжуючи сивуватий клин борідки, задумливо дивився, як у садку вітер зализує рясні вихри каштан-ців і хвилею жене горбату траву, що просвічує на сонці.

За годину штаб 3-го. кінного корпусу дістав наказ від начальника штабу головнокомандувача приготуватися до переміщення. Того ж дня шифрованою телеграмою командира корпусу, генерала Кримова, що свого часу, на бажання Корнілова відмовився від призначенню на посаду командувача 11-ї армії, терміново викликали до ставки.

9-го серпня Корнілов, під охороною еспадрона текінців, спеціальним потягом виїхав до Петрограду.

Другого дня в ставці переказували чутки про скинення " навіть арешт головнокомандувача, але И-го вранці Корнілов повернувся до Могилеву.

Зразу же по приїзді він запросив до себе Лукомського. Перечитавши телеграми і зводки, він дбайливо поправив бездоганно білу манжету, що соковито відтіняла оливкову вузьку п'ясть руки, торкнувся коміра.

В цих квапливих рухах позначалося надзвичайне для нього хвилювання.

— Тепер ми можемо закінчити перервану тоді розмову,— сказав він неголосно. — Я хочу повернутися до тих міркувань, що примусили мене пересовувати 3-й корпус до Петрограду і про які я з вами ще не говорив. Ви знаєте, що 3-го серпня, коли я був у Петрограді, на засіданні уряду, Керенський і Савінков попередили мене, щоб я не торкався особливо важливих питань оборони тому, що за їх словами, серед міністрів є люди ненадійні. Я, найвищий головнокомандувач, даючи звіт перед урядом, не можу говорити про оперативні пляни, бо немає гарантії, що сказане не буде за кілька день відомо німецькому командуванню. І це — уряд? Та, хіба я можу після цього вірити, що він порятує країну?— Корнілов швидкими твердими кроками дійшов до дверей, замкнув їх на ключ і, повернувшись, схвильовано, походжаючи перед столом, сказав:—Гірко і прикро, .що якісь слимаки правлять країною. Безвілля, безхарактерність, невміння, нерішучість, часто звичайна підлість — ось що керує цим, з дозволу мовити, урядом. За прихильної участи таких добродіїв, як Чернов та інші, більшовики зметуть Ке-ренського... Ось, Олександре Сергійовичу, в якому становищі перебуває Росія. Керуючись відомими вам принципами, я х;очу захистити батьківщину від %ових розрухів. 3-й кінний корпус я пересуваю, головним чином, для того, щоб на кінець серпня стягнути його до Петрограду і, коли більшовики виступлять, розправитись із зрадниками батьківщини як слід. Безпосереднє керівництво операцією передаю генералові Кримову. Я певен, що в разі потреби він не задумається перевішати всю раду робітничих і сал-датських депутатів. Тимчасовий уряд... Ну, та ми ще подивимось... Я нічого не шукаю. Врятувати Росію... Врятувати хоч там як, за всяку ціну...

Корнілов обірвав кроки, спинившись проти Лукомського, гостро спитав:

— Чи поділяєте ви моє переконання, що тільки таким способом можна забезпечити майбутнє країни і армії. Чи підете ви зі мною до кінця?

Міцно, зворушено стискаючи суху, гарячу руку Корнілова. Лукомський підвівся:

— Цілком подйіяю ваші погляди. Піду до кінця. Треба обміркувати, зважити і вдарити. Доручіть мені, Лавре Георгиевичу.

— Пляна розробив я. Деталі розроблять полковник Лебедев і капітан Роженко. Ви ж, Олександре Сергійовичу, завалені роботою. Покладіться на мене, у нас ще буде час обговорити все і, коли буде потреба, запровадити відповідні зміни.

Ці дні ставка жила гарячковим життям. Щодня до губернаторського будинку в Могилеві з пропозицією послуг з'являлися з фронту, з різних частин, в запорошених захисних гімнастівках, засмаглі і обвітряні офіцери, приїздили чепурні представники офіцерського комітету і козацької ради, ішли гінці з Дону від Каледіна — першого з козаків військового наказного отамана землі Війська Донського. Наїздили якісь цивільні. Ішли люди, що щиро хотіли допомогти Корнілову, підвести на ноги полеглу в лютому стару4 Росію, але були і стерв'ятники, що далеким нюхом чули запах великої крови, вгадували, чия тверда рука розріже країні жили, зліталися до Могилеву з надією, що їм пощастить дещо урвати. Імена Добринського, Завойка, Аладьійа, повторювали в ставці, як імена людей, що мають близькі відносини з головнокомандувачем. У ставці і в штабі Поход-ного отамана Війська Донського півголосом переказували, що Корнілов занадто довірливий, через що потрапив в аван-турне оточення. Але в той самий час в широких колах офіцерства панувало переконання, що Корнілов—прапор відновлення Росії. І під цей прапор стікалися з усіх кінців ті, що прагнули реставрації.

13-го серпня Корнілов виїхав до Москви на державну нараду.

Теплий, трохи хмарний день. Небо немов злите з блакитного алюмінія. В зеніті пояркова, в бузковій облямівці, хмара. З хмари на поля, на потяг, що стрекоче по рейках, на казково оперений приморозками ліс, на далекі акварельно-чистого рисунку контури берез, на всю передосінню землю —косий, переломлений у відблисках райдуги благодатний дощ.

Потяг відкидає назад простір. За потягом рудим шлейфом дим. Коло відчиненого вікна вагону маленький в захисному мундирі, з Георгіями генерал. Звузивши косі вуглисто чорні очі, він висовує у вікно голову і парні краплі дощу щедро мочать його вкрите давнішньою засмагою обличчя і чорні вислі вуса; вітер ворушить,' зачісує назад прядку волосся, що по-хлоп'ячому спадає на чоло.

XIV.

За день до приїзду Корнілова до Москви, осавул Лист-ницький прибув туди з особливо важливим дорученням від ради спілки козацького війська. Передавши пакет в штаб козацького полку, розташованого в Москві, він дізнався, що завтра чекають Корнілова.

Опівдні Листницький був на Олександрівському вокзалі. В чекальні і буфетах першої і другої кляси — круте місиво народу; військові переважають. На пероні шикується почесна варта від Олександрівської військової школи, коло віядуку — московський жіночий батальйон смерти. Коло 3-ї години по півдні — потяг. Ураз затихли розмови. Гучний взвихрений сплеск оркестри і човготливий тупіт багатьох ніг. Натовп підхопив, поніс, кинув Листницького на перон. Вибравшись з тиску, він побачив: коло вагону головнокомандувача шикуються двома шерегами текінці. Виблискуючи лаком, стінка вагону рябіє, відбиваючи їх яскраво-червоні халати. Корнілов, вийшовши в супроводі кількох військових, почав обходити почесну варту, депутації від спілки георгієвСьких кавалерів, спілки офіцерів армії і фльоти, ради спілки козацького війська.

З числа осіб, що представлялися головнокомандувачеві, Листницький пізнав донського отамана Каледіна і генерала Зайончковського, інших називали офіцери, навколо нього:

— Кисляков — товариш міністра шляхів.

— Міський голова — Руднєв.

— Князь Трубецькой—начальник дипломатичної канцелярії в ставці.

— Член Державної ради Мусін-Пушкін.

— Французький військовий аташе полковник Кайо. .

— Князь Голіцин. '

— Князь Мансирев... — лунали улесливо шанобливі голоси.

Листницький бачив, як Корнілова, що наближався до

нього, обсипали квітами вишукано одягнені дами, що рясно стояли вздовж плятформи. Одна рожева квітка повисла, зачепившись вінчиком за аксельбанти на мундирі Корнілова. Він струсив трохи збентеженим, непевним рухом. Бородатий дід-урадець, заікаючись, почав привітальне слово в імені дванадцяти козацьких військ. Дослухати Листницькому не пощастило, — його відтіснили до стінки, мало не подерли ремінь шаблі. Після промови члена Державної думи Родичева, Корнілов знову рушив, густо обліплений натовпом. Офіцери, взявшись за руки, утворили охоронний ланцюг, але їх розкидали. До Корнілова простяглися десятки рук. Якась гладка розпатлана пані дріботіла обіч нього, намагаючись притулитись губами до .рукава ясно-зеленого мундира. Коло входу під оглушливий гуркіт привітальних вигуків Корнілова піднесли на руки, понесли. Дужим рухом плеча Листницький відтер на бік якогось сановитого добродія, встигнув вхопитися за лакований чобіт Корнілова, як майнув той йому перед очима. Спритно перехопивши ногу, він положив її на плече і, не почуваючи її невагомого тягару, задихаючись від хвилювання, намагаючись тільки зберегти рівновагу і ритм кроків, рушив повільно за натовпом, приглушений ревінням і пролитою міддю оркестри. Коло виходу похапцем оправив згортки сорочки, що в тисняві вилізла з-під паска. Приступками—на майдан.

Спереду натовп;— зелені шпалери війська, козацька сотня кінно. Приклавши долоню до козирка кашкета, моргаючи зволоженими очима, він намагався, але не міг спинити невтримне тремтіння губ. Неясно пам'ятав, як клацали фото-ірафічні апарати, шаленів натовп, ішли церемоніальним маршем юнкери і стояв, пропускаючи їх перед собою стрункий, витягнутий, маленький, з обличчям монгола, генерал.

Через день Листницький виїхав до Петрограду. Влаштувавшись на верхній полиці, він розстелив шинелю, курив, думаючи про Корнілова.