Читати книгу - "Пекло на землі, Віталій Юрченко"

На всяких зборах, на нарадах я став постійним опонентом.

Осінню 1928 року на міській учительській конференції грубо скритикував нові програми Наркомосу. Де той комплекс, що його так уперто від нас вимагають? Це не навчальний систематизований матеріял, а справді недоробки кількох непогоджених між собою кабінетних працівників, що й не нюхали, як той комплекс виглядає в практиці. В них ні формальних знань, ні доцільного дидактизму. Коли Наркомос не має тямущих творів, хай не нав’язує сумбуру[28], хай доручить нам – практичним робітникам з життя живого створити програми.

Мене, звичайно, «покрили» прислужники Наркомосу й пляни приняли, як директиву, хоч за 5 місяців сам Наркомос їх відмінив, а редактора їх Волобуєва зняв з посади, як «утратівшаво класовую лінію».

З обуренням прийняв я курс політехнізму в школі. На окрнараді метод-активу в приявності представника Наркомосу вихопився: «Чи школа – лябораторія експериментів, чи місце науки? Як відважується представник Наркомосу проголошувати таку серйозну реформу в школі? Що, крім його красної промови, ми на це маємо, з чим будемо закладати лябораторії, коли в нас мапи, крейди нема? Як побудуємо майстерні, коли цвяха купити ніде? Ще не навчив нас той безоглядний революціонізм у школі? Чи ж не бачимо, що калєйдоскопічною зміною метод наша школа плодить неуків? У момент економічної скрути та педольогічної безпросвітности в школі запроваджувати нові реформи – це цілковитий абсурд».

Авдиторія пробувала плескати, але розчервонілий представник Наркомосу схопився, підняв руку і зі всім умінням безцеремонної красномовности та вихилясів центровика насів на мене. Назвав мене консерватистом у педагогіці, сліпим у житті, глухим до гігантичних кроків соціялістичного походу, змішав, Бог знає, з чим.

«Політехнізм» у школі таки почався: діти копали щодня по годині шкільні грядки, носили жмути патичків і робили модельки «соціялістичних хат», колективних дворів, вирізували з газет ромбики, п’ятикутні зірки й т. ін.

Я впертішав, викликаючи щораз нові інциденти.

Вибори міськради. Спілка Робос має 4 місця, себто 4 вчителі мало б бути членами міськради. А кого виставила наша комячейка[29]? Місцевий жидок – завкабінету Агітпропу – раз; зав. окрженвідділу, жінка не вчителька – два; секретар ОПК та зав. Агітпропом ОПК, не вчителі – чотири. А де ж учителі? Хто подасть правдивий голос, хто заговорить душею школи, хто висловить біду вчительську на міськраді?

– Товариші! – виступив. – У списку нема ні одного вчителя. Там такі кандидати, що й порога школи не переступали. Що ж це за представництво буде? Невже нема діяльних вчителів, що знають, чим боліє школа?

І що ж мені на це? Вийшло, що проти комячейки виступаю. Один партієць натякнув, що я в списку волів би мати попа, дяка та двох петлюрівців.

В’яжуть мене з попом… На підставі чого ж це?.. А ось чому: Розглядали на РКК справу вчительки Остапенко. Закидали їй, що на Великдень у неї школа пусткою стояла, а другого дня, замість щоб з виконавцями зганяти учнів, вона поїхала до свояків – до о. благочинного Великдень справляти.

Наросвіта намагалась звільнити Остапенкову (до речі, за два роки їй належала пенсія-емеритура). Ми – робоча частина доводили, що вчителі іноді безсилі проти побутово-релігійних переконань батьків, особливо на селі. Як не вмовляли нас інспектори-комуністи, ми не погоджувались на звільнення і справу виграли, хоч за два місяці Остапенкову звільнили вже не через РКК, а через ГПУ. Отож за це мене в’яжуть з попами. Ага, іще одна подія:

Обмірковуючи справу антирелігійної пропаганди в школі, деякі вчителі-активісти внесли пропозицію працювати неділями, хоч би припадав день відпочинку (у нас п’ятиденка). Я заперечував: Це буде не антирелігійна, а релігійна пропаганда. Ми настроюватимем селянство проти школи. Діти не ходитимуть у неділю. А втратить день, другий – відстане від громади. Будуть другорічники. А з ними ж нас боротись заставляють усякими способами.

І тут запідозріли з мого боку щось непевне, хоч говорив я цілком щиро.

Щораз повставали навколо мене неприємності.

На свято Шевченка 1929 року вийшло таке:

Вивчив я дітей декілька деклямацій Шевченка. Доповідач – учень у рефераті характеризував діяльність поета, а водночас, для ілюстрації, діти деклямували значніші твори поодиноко та гуртом.

Під час програми влетів до залі вожатий піонерів – комсомолець Сімаков. Тоді саме Васько Шульга гнучкою й зворушливою інтонацією виголошував:

Вожатий підбіг до мене:

– Пачему нє согласовалі програми вечора са мной?

– А хіба це обов’язково? Я й не знав.

Він мінився на лиці.

А деклямація проймаючо – лилась:

– Дак єто же гнуснєйшая контрреволюція! Как ви смєлі пазволіть? – не міг стерпіти Сімаков.

– Чого ж? Шевченкові слова, а сьогодні його радянське свято. Я з літератури це студіюю.

– Да что ви мне літературой глаза замазиваєтє? Єто явная петлюровщіна. Я нє пазволю…

І побіг за куліси. Щоб він не псував настрою дітям, – я за ним. Немов би дурману напився, никав Сімаков за кулісами з кута в куток.

Діти виконували колективну деклямацію «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні». Коли дванадцять дитячих голосів зі страдницьким болем проказали:

Сімаков скочив до мене:

– Жовтоблакітнік, бандіт…

А як голоси піднесено-розпучливим тоном рецитували:

він, не знаючи, що може бути далі, шарпнув завісу і без порозуміння з завідувачем оголосив вечірку закритою.

Другого дня викликали зава до Наросвіти, а потім до ГПУ. Тягали його зо два тижні, хоч як доводив, що в пораднику до улаштування свята Шевченка такі деклямації дозволені.

– Знаєм ваші деклямації, – натякали в ГПУ. – Цветной душок развівать началі в школє?! Доберьомся ми к вашім деклямаціям…

Дивувало нас побоювання отого «душка». Здається ж, національне питання розв’язане вірно, так бодай запевняли ще 1924 року, українізують в примусовому порядку – і разом з цим така настороженість до проявів націоналізму.

Чуднувато якось виходило. В програмах українознавства історію України названо «історією рев-рухів на Україні» і викреслено весь період козацтва та Гетьманату; програма починалася організацією РУПу[30] і зараз 17-й рік та боротьба з Центральною Радою й петлюрівщиною. З економічної географії України вилучено територію Донбасу та його багатства, не вставлено й цукрової промисловості. З літератури скасовано всіх клясиків (дореволюційних); з кількох вибраних творів Шевченка (антицерковних та антипанських) перескакували на ранню творчість Франка й Винниченка, а далі до революційних письменників. На них товклися цілий рік.

– Правдивіше назвати це комунізацією, а не українізацією – заявив я якось на засіданні педради Державних курсів українознавства. – Не дати слухачам уяви про цілу епоху козацтва, гетьманщини, про первопочини українства – таж вони самі цього шукатимуть.

– Чого нервуєшся? – заспокоював