Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Ця жінка вже не мала нічого спільного з тією, з якою він розділив долю. Вона була без макіяжу, без перуки, схожа на висохлого бонзу в зеленому халаті. Її розмова була дивною, далекою. Через велику дозу морфію. І кожне її слово, що не мало вже ніякого сенсу, було схоже на крихітного мерця, який оселявся в одній зі звивин Казданового мозку.

Проте він усміхався, сидячи біля узголів’я дружини, відвертаючи погляд, дивлячись на апаратуру, що оточувала її. Цівка переливання здавалася цілком прозорою в неоновому освітленні. Це переливання, це впорскування крові, крапля за краплею, нагадало йому інтимний церемоніал вживання наркотика — впорскування героїну або куріння опіуму. У всьому тому обладнанні, в тій регулярності процесів, яку воно передбачало, було щось від убивства — ретельно обміркованого й акуратно здійснюваного. Отже, все закінчувалося так само, як і почалося. Під знаком наркотика. Бо Каздан добре пам’ятав: коли він довідався, як звуть його майбутню дружину, «Наріне», то відразу ототожнив це ім’я зі словом «нарґіле».[11]

А Наріне все говорила й говорила. І її позбавлені будь-якого глузду слова дедалі більше віддаляли його. Перед ним був привид, уже просякнутий і насичений смертю, який хотів щось висловити. У його пам’яті виник один дуже давній спогад. Камерун, 1962 рік. Якось уночі жителі тамтешнього села влаштували свято. Гриміли барабани, лилося пальмове вино, голі ноги топталися по червоній землі. Він звернув увагу на одну танцівницю. Її обличчя було зведене до зоряного неба, млявим рухом вона розкинула руки й обкрутилася навколо себе із застиглою, відсутньою усмішкою на губах. Танцівниця була схожа на сомнамбулу. Особливо дивним був її погляд. Погляд напружений, спрямований у таку далеч, що здавався високим, невловним. Казданові знадобилося кілька хвилин, аби зрозуміти правду. Танцівниця була сліпа. І те, на що вона дивилася, було глухим серцем ритму. Іншою стороною ночі.

Наріне примусила його згадати ту танцівницю. Її слова плавали в темряві. Її очі дивилися невідомо куди. В якесь невидиме потойбіччя. Того вечора Каздан не захотів сідати в автомобіль. Він довго блукав пішки у кварталі Дюрока. Йому зустрілося кілька сліпих — Інститут незрячих розташований за кілька кроків од шпиталю Некера. У нього було таке відчуття, ніби він блукає у світі зомбі, де лише він залишився живий.

Коли він нарешті повернувся додому, на нього вже чекало повідомлення: Наріне відійшла. У час його блукання по місту. І тоді він зрозумів, що завжди згадуватиме про дивне створіння, яке щойно покинув. Воно буде привидом, який затьмарюватиме йому всі інші образи.

Каздан зупинив машину на території шпиталю. Заплющив очі. Потім стиснув скроні долонями, щоб видавити з голови спогади, і глибоко зітхнув. Коли знову розплющив очі, то усвідомив себе уже в теперішньому часі. Трусо. Експерт з отоларингології. Розслідування вбивства.

У глибині подвір’я виднівся корпус Андре Лемарі. Будівля зі світлої цегли з темнішими смугами цементу. На дверях були вказані відділення, розташовані в цьому корпусі, серед них і лабораторія отоларингології. У холі Каздан побачив цілу виставку. Малюнки носорогів, левів і жирафів на стінах. Дерев’яні хатини, пофарбовані в різні кольори лави, розставлені чотирикутником. Розкидані повсюди іграшки… Він пригадав слова Мендеса: «То педіатричний шпиталь, де лікують глухих дітей, до яких ніколи не приходить Різдво». Зі стелі звисали гірлянди й різнобарвні кулі. У кутку блимала вогнями ялинка, хоч неонове освітлення було вже увімкнене.

У центрі зали медсестри в зелених беретиках із дзвіночками облаштовували театр із дерева й фетру.

Каздан рушив до них, вдихаючи тепле повітря зали й запахи ліків. Йому ставало дедалі більше не по собі. Сам не розуміючи чому, він відчував якийсь зв’язок між трупом Ґетца і мертвотною атмосферою, що оточувала дітей, відгороджених од світу.

— Мені потрібна доктор Франс Одюсон.

Червона завіса мініатюрного театру розсунулася і звідти висунула голову широкоплеча жінка.

— Це я. Чого вам треба?

Франс Одюсон мала років п’ятдесят. Кругла, масивна, з уже посивілим волоссям, зачесаним на дві симетричні половини. Схожа на бабусю Нову з давньої реклами молочних продуктів. Вона теж перевдяглася в домовика була в широкому зеленому балахоні без рукавів і на бретельках. На ногах — чорні черевики з великими пряжками у формі метеликів. На голові — ковпак із дзвіночками.

Каздан показав їй своє триколірне посвідчення, яке йому пощастило зберегти. Як і всі детективи, пригнічені неминучістю близької відставки, він повідомив, що загубив його за півроку до виходу на пенсію. Йому видали новий документ, який він і повернув, коли пішов у відставку. Щодо старого, то залишив його собі й зберігав, наче талісман.

— Я належу до групи, що розслідує вбивство Вільгельма Ґетца, — сказав він.

Франс Одюсон скинула ковпак, задзеленчавши дзвіночками.

— Сьогодні вранці я одержала результати з лабораторії біофізики шпиталю Генрі Мондора, — сказала вона. — Ходіть за мною.

Каздан пішов за нею під зацікавленими поглядами медсестер, одягнених домовиками. Вони обминули кілька дерев’яних хатинок, і нарешті відставний детектив зрозумів, що то справжні палати, а не декорації. Експерт із отоларингології відімкнула двері передостанньої з них, прикрашені профілем оленя.

— Ми готуємося до різдвяної вистави, — пояснила вона. — Для дітей.

Кімнатка була дуже маленькою. Письмовий стіл під стіною праворуч, далі крісло, ще одне крісло поряд із першим, і все це поховане під папками, схемами барабанних перетинок, сканерами. Пам’ятаючи про свої сто десять кілограмів, Каздан остерігався зробити бодай один необережний рух.

— Сідайте, — запросила вона, прибравши з крісла праворуч від себе стіс папок.

Каздан сів украй обережно, а Франс Одюсон тим часом відстебнула бретельки і скинула балахон. Тепер вона була в тонкому светрі й чорних джинсах, які туго обтягували її повне тіло. Груди в неї були великі й важкі, а крізь чорні вічка светра виднілися чашечки білого бюстгальтера, під якими вони ховалися. Каздан відчув, як тепла хвиля прокотилася між ногами. Це відчуття сподобалося йому.

— Існує одна проблема з результатами, — сказала Франс Одюсон, узявши конверт, прихилений