Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

— Чудова робота. А що ще?

— Звернувся в СЗНД 03 із запитом, чи десь не зафіксовано аналогічних убивств. У Франції або в Європі. Маю на увазі вбивство через проколювання вух.

«Система зв’язків насильницьких дій, ототожнюваних зі злочинами» була новою інформаційною системою, що інвентаризувала вбивства, скоєні на французькій землі. Зовсім недавня американська вигадка, розмови про яку Казданові доводилося чути, хоч він і мав про неї дуже туманне уявлення. Принаймні він переконався в тому, що Верну розгорнув досить-таки бурхливу діяльність.

— А чого досягли ви?

Каздан крутонув ключ запалювання і зрушив машину з місця.

— Я? Я щойно прокинувся, — збрехав він.

— І що ви збираєтеся робити?

— Попервах побігаю підтюпцем. Потім пориюся в архівах наших парафіян. Ніколи не знаєш, можливо, й серед нас, вірмен, знайдеться якийсь рецидивіст…

— Не робіть дурниць, Каздане. Якщо ви знову опинитеся на моєму шляху, я…

— Я все зрозумів. Але будь хорошим хлопцем: тримай мене в курсі.

І він вимкнув мобільник. Розмова закінчилася нічим. Довіри між ними не виникло, й у цій грі, хто кого ошукає, було важко здогадатися, що кожен із них приберіг для себе. Проте Каздан відчував, що співпраця між ними потроху налагоджується.

Їдучи вниз по вулиці Фосе-Сен-Бернар, повз корпус Інституту математики Жюсьє, Каздан знову подумав про розхристаного детектива, який грав на органі в церкві Святого Іоанна Хрестителя. Він бачив лише одне можливе пояснення його появи: головний штаб. Про кожну важливу подію надсилається рапорт на площу Бово. Те, що ми називаємо «телекс». Верну мав надіслати туди свій рапорт учора ввечері. У якийсь спосіб ця інформація потрапила до Волокіна. Хто йому її повідомив? Таку роботу виконувало кілька жінок, які чергували там протягом усіх двадцяти чотирьох годин.

Каздан спробував висунути гіпотезу: одна з дівчат, що там працювали, була закохана в екзотичного детектива. Навіть Саркіс звернув увагу на красу того молодика. Але як Волокін довідався про сліди від кедів? Каздан зателефонував Пуйфера. Працівник технічної служби відповів негайно:

— Іди к бісу, Каздане, це вже схоже на переслідування, я…

— Тобі телефонував сьогодні вранці детектив із Бригади захисту малолітніх у справі Ґетца?

— Атож, відразу після твого дзвінка. Ще не було й дев’ятої.

У Каздана затремтіли руки. Йому ніби передалася енергійність, наелектризованість молодого детектива.

— Ти сказав йому про сліди від кедів?

— Я вже не пам’ятаю. Сказав, здається. Але ж він був у курсі, хіба ні? Він сам заговорив зі мною про хлопчиків…

Звичайне непорозуміння. Волокін просто звернувся до Служби кримінального обліку, щоб навести довідки про вбивство. Він згадав про хористів. А Пуйфера зробив із цього висновок, що тому вже все відомо про сліди від кедів. І повідомив йому про своє сенсаційне відкриття.

— А ти не запитав себе, звідки він міг про це знати? — сердито кинув Каздан. — Тоді як ти ще не надіслав свій рапорт Верну?

— А й справді, хай йому біс, я про це не подумав. То я зробив щось не так?

— Облишмо. Зателефонуй мені, коли матимеш результати аналізу.

Каздан подивився на годинник: одинадцята. Він доїхав до кінця Аустерліцької набережної, де вона впиралась у надземне метро. Ліворуч, на протилежному березі Сени, височіла величезна піраміда з пласким дахом спортивного палацу Берсі. Детектив звернув у тому напрямку. Настав час зустрітися з експертом-отоларингологом шпиталю Трусо. Вона вже, певно, одержала аналізи слухового органа Вільгельма Ґетца.

12

Шпиталь Арманда Трусо скидався на село, побудоване з іграшкових кубиків, де всі цегляні будівлі були розташовані в такий спосіб, що утворювали численні чотирикутники, які дотикалися між собою. З кожним новим патіо сірі, рожеві та кремові фасади, здавалося, сходилися все ближче й ближче, ніби хотіли розчавити вас між своїми стінами. Машина крутилася в цьому лабіринті, наче щур у клітці.

Каздан ненавидів шпиталі й лікарні. За своє життя йому довелося прожити через певні інтервали чимало часу в цих невеселих закладах. У шпиталі Святої Анни і шпиталі Мезон-Бланш у Парижі. Проте він лежав також у шпиталі Віль-Еврар у Нейї-сюр-Марн і в шпиталі Поля Жіро у Війжюїфі… Ось у таких місцях знаходив собі притулок цей солдат без війни. Або, радше, солдат, що відбував персональну війну, полем битви якої був його власний мозок. Марення та реальності не припиняли там воювати між собою до тих нечастих хвилин, коли приходили до замирення. Завжди ненадійного і хисткого. Тоді Каздан виписувався з лікарні, слабкий, настраханий, упевнений лише в одному: незабаром настане нова криза й змусить його повернутися сюди.

Але найгірший спогад про лікарню був пов’язаний не з його безумством, а з Наріне, дружиною. Каздан познайомився з нею, коли йому було тридцять два роки, на одному з вірменських весіль. Тоді він був одним із героїв Бригади розшуку та швидкого реагування — збройного поліційного формування, яке спеціалізувалося на боротьбі з бандитизмом. Спочатку він палко закохався в неї, потім почуття закоханості змінилося почуттям поваги; відтак повага перейшла у справжню ненависть, аж поки зрештою Наріне не перетворилася для нього на просту присутність, інтегровану в його життя так само надійно, як його власна тінь або його службова зброя. Він не зміг би якось узагальнити двадцять п’ять років подружнього життя. І не зміг би їх описати. Одне не викликало жодного сумніву: Наріне була тією людиною, яку він пізнав найкраще протягом свого існування. І те саме вона мала б усі підстави сказати про нього. Удвох вони пройшли через усі етапи людського життя, через усі почуття, тяжкі випробування. Проте сьогодні, коли він намагався розбудити спогади про неї, перед внутрішнім зором виникала тільки одна сцена, одна-єдина, завжди та сама. Коли він востаннє відвідав дружину в лікарняній палаті шпиталю Некера, за кілька годин до її смерті.