Читати книгу - "Пір'їнка, Міа Натан"

    Боже, допоможи мені!

   — Ти щось хотіла? 

   Він кинув мокру сорочку на підлогу. 

   —  Ірино, щось сталося? 

   Його голос привів мене до тями. 

    — Я… Вибач, я не хотіла тобі заважати. Просто… Я не можу зняти сукню. Застібка, —  тицьнула я собі за спину. — Ніяк не можу розстібнути. 

    Він уважно мене вислухав, але не поспішав відповідати. Наче розмірковував, чи це не чергова жіноча хитрість, чи це безпечно. 

  Потім мовчки підійшов до мене. В мене чомусь перехопило подих від близького споглядання такої краси. Я швидко повернулась до нього спиною. Й побачила нас в дзеркалі, що висіло прямо переді мною. А щоб тобі!

   У мене за спиною стояв напівроздягнений бог й допомагав мені зняти сукню. Це було так чуттєво. Коли він прибрав волосся граційним рухом… коли торкнувся шкіри на шиї… Мені так хотілося, щоб це був тільки початок... Щоб його вмілі пальці розстібнули застібку бюстгальтера, а гарячі губи зігріли мої ...

    Ні, мені не можна навіть думати про таке!

    Але...

   Боже, як же я цього хочу! Внизу живота накотила та запульсувала гаряча хвиля. Я мимоволі облизала пересохлі губи.

    Він одним легким рухом розстібнув сукню на мені. 

   — Все готово, — повідомив рівним, трохи втомленим голосом й відразу відійшов.

    (Напевно, подумав, що це таки якісь мої штучки. Але це не так! Клянусь богом!)

    Я чомусь не поспішаю йти від нього. Наче ноги відмовили. 

    — Це все чи ще щось? — поцікавився Артем.

    — Все, — ледь спромоглась сказати я дещо здавленим голосом. — Дякую!

   Я зайшла у ванну та зачинила за собою двері. Якусь мить так і стояла — у вологій розстібнутій сукні з розпашілими щоками та єдиним бажанням, повернутися туди звідки тільки-но прийшла. Та врешті взяла себе в руки, роздягнулася та стала під гарячу воду. 

   Сьогодні був просто шалений день! Й зараз, коли він добігає кінця, я стояла під гарячим душем у ванні Артема й думала геть не про стриптизера та ту дурню, що я втнула й навіть не про те, що буде далі та що скаже мій чоловік. Я думала про наш з Артемом перший поцілунок. Вірніше, про мій перший справжній поцілунок в житті. МІЙ, бо цілувала Я. Він навіть не думав мені відповідати. А мені й байдуже було! Бо це був мій перший СПРАВЖНІЙ поцілунок — коли зупиняється серце у грудях та час навколо; коли забуваєш, що потрібно дихати. Принаймні, так мені зараз згадувалась та мить, коли мої губи торкнулися його. 

    Підставляю обличчя під гострі струмені води. Намагаюся відігнати ці думки.

    Хоча й не хочу.

    Й не можу.

   Розумію — треба. Але як це пояснити моєму розтривоженому серцю та ошалілому від бажання тілу? Обережно торкаюсь улоговинки між грудей, проводжу кінчиками пальців мокрою гарячою шкірою. Я знаю — зараз геть не на часі.  Але… Я мушу якось вгамувати цю гарячу пульсацію…там. Це швидко. Я занадто… заведена. Вмикаю воду на  повну… Щоб він не чув… Декілька секунд, мені потрібно декілька секунд… Ще одна секундочка й… Закушена губа не допомагає… легкий стогін виривається з вуст одночасно з гарячою, як удар, насолодою… Останні дрібні спалахи… й все потихеньку затихає. 

    Хай ненадовго, але я загнала цього звіра в його лігво.

   Я саме застібала бюстик, коли Артем постукав у двері.

    — Ірино, ти — готова? 

    — Дай мені ще декілька хвилин! 

    — Не затримуйся!

    Я швиденько одягнулася та взялася поправляти макіяж, що було не так легко зробити без самого необхідного. Зрозуміло що, яка може бути міцелярка, тональний крем та туш у ванні одинака. Водичка з милом. 

     Одним словом, поки я намагалася зробити неможливе, у кімнату до Артема зайшов Юра. Я почула, як він не без нерва в голосі запитав у Артема:

    — Ви тут ще довго?

    — Зачекай, ще трохи.

    — Та, блін, скільки можна чекати? Стирчимо тут… у всіх на очах. Що там можна робити так довго? Піджени її чи що.

     Я прислухалась до їхньої розмови.

    — Спокійно, Юрась, спокійно. Ще хвилина й рушаємо.

   Юра зітхнув:

   — Тьомич, дурне ти затіяв. Тільки-но бачив Валєру. Пішов у головний будинок. Дуже поспішав. Ой, накличемо ми біду. І на хворобу воно нам?

    — Юр, не панікуй! Зараз вже їдемо. Ти краще подумай на хворобу нам, щоб Андрій запитував, куди ми дивилися, що вона в такому стані?

    — Добре, — ще раз зітхнув Юрко. —  Давайте швидше! — й вийшов геть.

   Я швиденько трохи підсушила волосся; як змогла зліпила яку-не-яку укладку а-ля “вітер у волоссі”, а швидше, “вибух на макаронній фабриці”; згребла в оберемок свої геть вологі речі та лабутени й вийшла з ванни. Артем, повністю перевдягнений та готовий, уже з явним нетерпінням чекав на мене. Поглянув на мене та запитав: