Читати книгу - "Згадай мене, Уляна Пас"

Пів року тому

Сьогодні чудова погода. А ще кращий у мене настрій, адже Захар запросив мене на річку. Там зберуться наші знайомі, і ми можемо слухати музику та смажити м'ясо. Можна і Рому запросити, а то останнім часом у нього проблеми з батьком і хлопець постійно злий. 

- Ого! Куди це ти так вирядилась? - друг з'являється на порозі моєї кімнати саме в той момент, коли думаю про нього. Без запрошення лягає на моє ліжко і складає руки за голову. 

- Їдемо з Захаром за місто. Хочеш з нами? - одразу питаю, поки підфарбовую друге око тушшю. 

- Щось не хочеться бути третій зайвим, - фиркає хлопець.

- Ти про що взагалі? - сміюсь, не до кінця розуміючи його слова. - Ми ж друзі, а третій зайвий буває, коли в одного є почуття. 

- Точно, - якось дивно хмикає хлопець і сідає. Його погляд затримується на моїх голих ногах, а тоді повільно піднімається до обличчя. - Тобі не здається, що ця спідниця надто коротка? 

- Ти що, моя мама? - бурчу. - Що це з тобою сьогодні? Знову з батьком посварився? 

- Та ні, батько тут ні до чого, - Рома нервово проводить рукою по волоссю, і я одразу розумію, що щось його таки турбує. Цей жест його коронний у таких випадках. Хочу підтримати друга, і байдуже, що Захар буде злитися, якщо не вийду вчасно. 

- Тоді що? Можливо, тобі подобається хтось? Хто ця дівчина? Я можу допомогти, якщо вона тебе ігнорить, - закидаю його питаннями.

- Яка ж ти дурненька, Ді! - бурчить Рома і підводиться на ноги. - Немає у мене нікого! 

- Тоді варто знайти тобі дівчину, а то ти завжди один, - сама не розумію, чому для мене це так важливо. Просто хочу, щоб Рома був щасливим, а кохана людина поруч точно допоможе у цьому. 

- Здається, дарма я прийшов, - зітхає і наостанок ще раз оглядає мої ноги. - А спідниця дійсно коротка. Скажу твоїй мамі, щоб змусила тебе переодягнутися! 

Наш час

Сиджу біля вікна до пізньої ночі і все намагаюся дослухатися, коли на подвір'ї з'явиться автомобіль Роми. Дощ барабанить у вікна, а в кімнаті повна темрява. Так невчасно у голову закрадаються спогади, але, проаналізувавши їх, можна дійти тільки до двох висновків: Рома дійсно щось до мене відчував, а я була сліпою ідіоткою. 

Чую, як у двір заїжджає автомобіль й одразу вмикаю телефон, щоб поглянути котра година. Половина третьої. Хіба кіносеанси тривають так довго? 

Ну все, тепер можна спати, але от сон ніяк не хоче приходити. Принаймні тепер розумію, як було важко Ромі, коли я збиралася на побачення, а він спостерігав за цим. Ще й з собою його брала… ідіотка! 

Напевно, всоте за цю ніч відкриваю повідомлення, яке надіслав мені Рома ще в кафе, а я забула про нього і відкрила вже вдома. 

“Відвеземо спочатку Аню, а тоді поговоримо”

Ну що ж, тепер я знаю, що Рома також хотів поговорити, але побачив у кафе Захара і змінив свої плани. І хоча мене він забув, неприязнь до мого колишнього залишилася. 

Заснути вдається тільки на початку п'ятої, тому прокидаюсь наступного ранку зла на весь світ і з темними колами навколо очей. Душ не допомагає, тому що роздратованість не минає. Єдине, що вдається, - це хоча б трохи привести себе до ладу, а то люди у кафе шарахатись від мене будуть. 

- Люба, ти не захворіла? - навіть мама за сніданком помічає, що зі мною щось не те, й одразу кладе свою долоню мені на лоба. - Холодний наче.

- Просто погано спала, - бурчу, закидаючи до рота шматок млинця. 

Коли переводжу погляд на вікно, яке виходить якраз у двір, бачу, як Рома обходить свою машину, сідає за кермо і їде кудись. Можливо, за Анею… - Дякую, я наїлась! 

Апетит зникає від подібних думок і хочеться вийти на вулицю та провітрити голову. Сьогодні п'ятниця і нарешті у мене буде можливість відіспатися на вихідних. Звісно, якщо сьогодні знову нічого не станеться.

На вулиці до біса холодно, тому доводиться одягати шапку, щоб не відморозити собі вуха. Вітер кидає під ноги пожовкле листя і тріпає моє волосся. Автобус приїздить, на диво, швидко, і, зайнявши місце в самому кінці, вдається нарешті зібрати себе докупи. 

Морально готуюсь до того, що Аня буде розповідати про побачення з Ромою, а мені доведеться вдавати, що я щаслива за подругу. Ні, зовсім не щаслива, тому що клята ревність не дає порадіти. 

Поки прямую до універу, шукаю автомобіль Роми серед інших на стоянці. Коли не знаходжу, розумію, що він, швидше за все, таки поїхав за Анею. Але коли проходжу в аудиторію і бачу її там, вдається вдихнути. Ні, він її не забирав, отже, зараз Рома десь в іншому місці. 

- Привіт! - сідаю поруч з подругою і дістаю з сумки все необхідне. 

- Привіт! - Аня не виглядає щасливою, і це дивно. Я то думала, що вона зараз буде про побачення розповідати. - Може, поясниш, що відбувається між тобою та Ромою? 

- Ти про що? - завмираю з ручкою у руках і зовсім забуваю, що ще збиралася дістати. 

- Якби я тебе не знала, то подумала б, що ти ревнуєш його до мене. Але ж тобі завжди було начхати, з ким Ромчик. То що з тобою, Ді? Тебе так сильно зачіпає те, що він тебе забув?