Читати книгу - "Відьми, жерці та інші неприємності, Шаграй Наталія"

Ну мажорчик!!! Зараза неспокійна. Поганець! Жвавий, наче у кропиві народжений. Ти диви, як задьористо діяльність розвернув!!! Й цього, побігайка, вже десь винишпорив. От паразит…й чого тільки до мене вчепився? Гаразд, спокійно!!!Я потім неспішно пожую звичні соплі…і може навіть поплачу над своєю долею…

- Цей, - я тикнула пальцем на першу світлину, - мертвий. Цей, - показала на другу, - між живим і мертвим… можливо в комі. А цей, - підняла я з підлоги світлину і завмерла над нею. Добрячу хвилину я на неї просто втикала. Це не мажорчик… Й ця інформація нормально так вкотила мені у мозок.

- Це що брат? Близнюк Еміля? – видала я, неймовірне для себе відкриття.

Та його халепу!!! Як так можна? Хоча, цього ж напевно ніхто не приховував, це просто я не знала, що помер не просто брат, а брат-близнюк.

- Ага! - трохи витягнулася фізіономія у гостя.

Світлину я ще трохи потримала в руках. Й відчула пристрасне роздратування…що з цим сімейством не так? Чим більше я дивилася, тим більше губилася у просторах розуму. Мозок героїчно кидав варіанти й шукав пояснення тому, що не пояснювалося, нерви мріяли про самоволку, злість вже почала розводити вогонь…Ой, та вона в мене взагалі, як Чорний Плащ, тільки свисни… і з’явиться. А Барвиста Морда з млосним виразом на обличчі шпигав поглядом…

- Я не знаю, що з ним. Я не бачу. Він…наче під ковпаком…- розродилася я з думкою.

- Хай мене вкрадуть! – буркнув він. – Що означає ти не бачиш? – аж задзвенів його голос.

- Те й означає!

- Так, а дізнатися ти можеш? – повторив він дурне питання.

- Зараз дістану свою кришталеву кульку й поворожу на ній.

- Тобто не можеш? – вловив він сарказм у моїх словах.

- Я трохи не пошукова собака, яка бере слід по запаху.

- А може спробуєш?

- Так, а може ти спробуєш космічну ракету побудувати?

- Це типу має означати, що в тебе немає ні вмінь, ні матеріалу? –  на мить задумався, й по-діловому уточнив він.

- Щось таке.

- А якщо я знайду матеріал? – глянув він на мене поглядом кота, що випрошує ласку у господаря.

- Відьму собі другу знайди, - буркнула я.

- Я вже шукав. Ти поки найперспективніша, - гаряче запевнив він мене.

- Яке щастя! - схрестилися ми поглядами.

Й він так задумливо пошкріб своє підборіддя.

- Слухай, а може ми до нього додому заїдемо?

Я щиро жахнулася такій перспективі.

- Все. Тобі вже час, - підхопилася я з дивану.

Ну як підхопилася, встала.

- Мені треба твоя допомога, - наполягав він.

- А мені треба чай і спокій. І що?

- Але ж ти реально можеш допомогти розібратися, що сталося з хлопцем, - щиро обурився він.

- Я не зрозуміла, ти у нас хто? – чемно уточнила я.

- Я у НАС, Зорян Заблоцький. Проте, яка різниця хто я, якщо саме ти можеш допомогти? – скривився добродій.

- Слухай, коли ти, наприклад, хочеш видалити пухлину у головному мозку, ти ж не йдеш до першого зустрічного, тільки тому, що він щось розумне тобі сказав, а напевне шукаєш досвідченого нейрохірурга. Так от я, в цьому випадку, перший зустрічний, - для переконливості я навіть головою похитала, що таки так, я – зовсім не варіант. 

   Він з прижмуром дивиться на мене й задумливо торкається пальцем своїх пухких губ. Природно та невимушено слідую поглядом за його рухом. Мужнє підборіддя, несподівано м’який абрис вишневих губ…викликають щонайменше й, м’яко кажучи, подвійні відчуття…Він наче і виглядає спокусливо сексуально, проте на глибині його очей, які тільки монстри не плавають. Гм! Мої Фантазія та Натхнення  радо підсовують мені образ з картини Марії Примаченко «Звір гуляє». А що? Навіть чимось схожий…особливо прижмуром очей.

- Гаразд. Я зрозумів! Я подумаю! – глибоким, низьким голосом мазнув він по моїх вутленьких нервах.

І таки справді забрався з моєї квартири. Пішов думати.