Читати книгу - "Зелений дім"

— З цим Мавпою завжди щось не так, — шепнув Літума. — Ну, друже, чекаю.

— Піско — то єдиний напій, який повертається назад через очі, — пробурмотів Мавпа. — А всіма іншими я мочуся.

— Вона стала повією, брате, — сказав Хосефіно. — Вона в Зеленому Домі.

Мавпа почав знову кашляти, його склянка покотилася по землі, мокра пляма всоталася в землю, щезла.

IV

— Вони цокотіли зубами зі страху, мати, — розповідала Боніфація. — Я почала розмовляти по-їхньому, щоб вони перестали боятися. Подивилась би ти, на кого вони були схожі.

— Чому ти ніколи не признавалася нам, що розмовляєш мовою агварунів, Боніфаціє? — спитала ігуменя.

— Але ж при кожній нагоді матері кажуть: з тебе знову дикість починає вилазити, — відповіла Боніфація, — знову ти їси руками, дикунко. Я соромилась, мати.

Вона виводить їх за руки з комірчини і на порозі своєї тісної кімнатки на мигах показує їм зачекати. Вони притискаються одна до одної, згортаючись біля стіни в клубочок. Боніфація входить, запалює каганець, відкриває скриню, порпається там, виймає заіржавлену в’язку ключів і виходить. Знову бере дівчаток за руки.

— А правда, що того поганина прив’язали до верхівки капірони? — спитала Боніфація. — Що обстригли йому волосся і він так і висів з голою головою?

— Чи ти дурна? — вигукнула мати Анхеліка. — Ні сіло ні впало починаєш плести всілякі нісенітниці!

Але вона все знає, матусю: солдати привезли його в човні, прив’язали до дерева, на якому вивішують прапор. Вихованки вилазили на дах, щоб подивитися, а мати Анхеліка їх била. І мати Анхеліка: значить, ці розбишачки все ще згадують ту історію. Коли ж вони розповіли її Боніфації?

— Мені розповіла її жовта пташка, яка влетіла через вікно, — відповіла Боніфація. — А справді обстригли йому волосся? Як мати Гризельда дикункам?

— Е, ти дурна, то солдати його обстригли, — сказала мати Анхеліка. — Це зовсім інша річ. Мати Гризельда обстригає дівчаткам волосся, щоб їх не кусали воші. А йому в покарання.

— А що той поганин зробив? — спитала Боніфація.

— Кепсько поводився, бридкі справи коїв, — пояснила мати Анхеліка. — Грішив.

Боніфація й дівчатка виходять навшпиньках. Подвір’я поділене на дві частини: місяць освітлює трикутний фасад каплиці й комин кухні; друга частина місії — то оселя вологих тіней. Цегляний мур неясно вимальовується під темною завісою ліан і гілок. Головна будівля зникла в темряві ночі.

— Ти зовсім хибно все розумієш, — сказала ігуменя. — Нам важлива твоя душа, а не колір твоєї шкіри чи мова, якою ти розмовляєш. Ти невдячна, Боніфаціє. Мати Анхеліка тільки те й робила з тої хвилини, коли ти потрапила в місію, що намагалася тобі допомогти.

— Знаю, мати, тому й благаю, щоб вона молилася за мене, — відповіла Боніфація. — Тієї ночі я знову стала дикою, це жахливо.

— Перестань нарешті плакати, — звеліла ігуменя. — Авжеж, ти знову здичавіла. Я хочу знати, що ти зробила.

Вона відпускає дівчаток, наказує жестом мовчати і починає бігти так само навшпиньках. Спочатку вона їх ще випереджає, але насередині подвір’я дівчатка біжать уже поруч з нею. Підбігають разом до замкненої хвіртки. Боніфація нахиляється, перевіряє важкі заіржавілі ключі, один за іншим. Замок скрипить, дерево мокре, — коли вдаряють в нього руками, то видає гучні звуки, але хвіртка не відчиняється. Усі три захекані, важко дихають.

— Я була дуже маленька, коли мене привезли сюди? — спитала Боніфація. — Як дуже, матусю? Покажи.

— Ось така, — показала рукою мати Анхеліка. — Але вже тоді була втіленням диявола.

— А до появи того поганина я давно жила в місії? — знову спитала Боніфація.

— Трошки, — відповіла мати Анхеліка. — Лише кілька місяців.

Мабуть, у матусю теж вселився диявол. Господи, що каже це божевільне дівчисько? Що їй ще стукнуло в голову? Але Боніфація знає: її привезли до Санта-Марія де Ньєви разом з тим поганином. Вихованки розповіли їй про це, значить, мати Анхеліка повинна зараз висповідатись у брехні. Бо як не висповідається, то потрапить до пекла.

— Навіщо тоді ти мене питала про це, хитра лисице? — обурилася мати Анхеліка. — Це неввічливо і до того ж гріх.

— Це я так, жартома, матусю, — промовила Боніфація. — Я знаю, що ти потрапиш на небо.

Третій ключ повертається, і хвіртка піддається. Але з іншого боку її міцно притискають хащі з пагонів, кущів, бадилля, повзучих квітів, гнізд, павутиння, грибів та ліан. Боніфація натискає всім тілом на дерев’яні дошки, штовхає — чути легкий тріск, немовби щось тихенько порвалося, доки не утворюється велика щілина. Боніфація притримує відхилену хвіртку, відчуває на обличчі легкі доторки пагонів, вслухається у шепіт невидимого листя і раптом чує за спиною зовсім інший шепіт.

— Я стала такою самою, як вони, мати, — сказала Боніфація. — Та, що мала колечко, їла й примусила їсти другу. Пальцями вкладала їй до рота шматочки банана. Друга тримала першу за руку й смоктала їй пальці, а потім перша робила те ж саме. Бачиш, які вони були голодні, мати?

Як же їм не бути голодними, бідолашкам, крихти не мали в роті від самого Чікаїса, Боніфаціє, але ж вона, ігуменя, вже знає, що їй стало їх шкода. Боніфація ледве їх розуміла, бо вони дуже дивно розмовляли. Вона їм: тут щодня отримуватимете їжу, — а вони: хочемо йти, — вона їм: тут ви будете щасливі, — а вони: хочемо йти, — і тоді Боніфація почала оповідати їм історії про немовлятко Ісуса, які так подобалися усім поганам.

— То найліпше, на що ти здатна, — сказала ігуменя. — Розповідати байки. Слухаю тебе далі, Боніфаціє.

Очі в неї, як світлячки, — йдіть звідси, — зелені, перелякані, — повертайтесь до спальні. Вона робить крок у бік вихованок, — хто вам дозволив вийти? — і хвіртка під натиском хащів тихо зачиняється. Вихованки мовчки дивляться на Боніфацію. Темрява приховує обличчя й фартушки — видно лише два десятки світлячків та велику безформну пляму. Боніфація дивиться в бік головної будівлі: там не зблискує жоден вогник. Знову наказує їм повернутися до спальні, однак вони не рухаються і нічого не відповідають.

— Той поганин був моїм батьком, матусю? — спитала Боніфація.

— Не був він твоїм батьком, — відповіла мати Анхеліка. — Ймовірно, що ти народилася в Уракусі, але була дочкою когось іншого, а не того злочинця.

Матуся не обманює її? Дурненька, мати Анхеліка ніколи не обманює, навіщо їй обманювати? Може, матуся каже це, щоб не засмучувать її? Щоб їй не було соромно? А матуся не думає, що батько також був злочинцем?

— Чому обов’язково злочинцем? — спитала мати Анхеліка. — Може, він був доброю, щиросердою людиною, багато є таких поган. Але чому то тебе цікавить, хіба ти не маєш тепер отця величнішого й кращого?

Вони