Читати книгу - "Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко"

– Ей, целовальнік, – крикнув Стрєшньов, – віна!

Шинкар нахилився й став мацати руками коло бочки. Він пам’ятав, що поставив пляшку з горілкою коло бочки, але пляшки не було.

Це не дуже здивувало Дороша, бо шинкар шукав якраз тієї пляшки, що вкрав хлопець.

– Ей, целовальнік, віна! – знову крикнув Стрєшньов.

– Зараз, зараз… Ти скажи… Була пляшка з горілкою, сам поставив її тут, а тепер нема… Ти не бачив, тут стояла кварта? – звернувся він до Дороша.

– Не бачив! – відповів Дорош.

Шинкар узяв порожню пляшку і налив горілки з бочки.

– Музики! Музики! Цимбалисти прийшли! – заверещали баби.

Дорош визирнув з-поза бочки. В шинок, знімаючи шапки і здоровкаючись, зайшли три музики. Один з них тримав під полою жупана скрипку, другий цимбали, а третій бубон. Скрипач настроїв скрипку, і музики, не чекаючи на запросини, ушкварили гопака.

Московка зірвалася з місця й пішла по хаті. Вона плила лебідкою, помахуючи хусткою. Трохи згодом до неї пристала й Палажка, взявшися в боки й дрібно вибиваючи підківками.

– Ех, йолки зєльониє! – крикнув дячок. – Рєжь, говорі, отчє-криживай! Огонь-баби!

Московка закружляла коло Стрєшньова, наче підбиваючи його на танець, але Ванько не дивився на неї. Він узяв пляшку, налив собі велику чарку горілки й вихилив її, не закусюючи.

Прозоров заснув, схиливши голову на стіл. Але дячкові, видно було, хотілося танцювати; він кілька разів спробував підвестися з лави, але якась сила знову тягла його на місце. Він здивовано подивився на лаву, наче вона була винна в цьому, потім поклав руки на коліна, сперся на них і відштовхнувся. Лава похитнулася й перекинулась.

Дячок, вивертаючи ногами, пустився навприсядки. Але недовго носили старі ноги приказного: за хвилину вже права нога підломилася і він, коливнувши бородою, гепнувся задом об долівку під дзвінкий баб’ячий сміх. Тим часом Дорош виліз зі свого кутка, підійшов до столу і став піднімати лаву. Ніхто не дивився на нього. Він намацав дячків пояс з ключами, зняв ключі з пояса і, поглядаючи скоса на Стрєшньова, що сидів, схиливши голову на руки, сховав ключі за пазуху.

За хвилину він біг уже на вулиці, чимдуж поспішаючи до з’їжжої. Серце билося в грудях хлопця, як калаталка, вітер свистав у вухах, дощ сік йому обличчя, але він нічого не помічав. Йому здавалося, що він чує крики й погоню за собою. Він спинився й прислухався. Усе було тихо навкруги, тільки серце тьохкало у грудях та дощ періщив по дахах. Дорош обережно підкрався до з’їжжої і заглянув у віконце. На столі стояв каганець, ледве освітлюючи хату. Микита лежав на лаві, обернувшись лицем до стінки. Хлопець тихенько постукав у віконце. У відповідь почувся хропіт сторожа. Хлопець помацав двері. Двері були відчинені. Вони рипнули, коли хлопець зайшов у хату. Дорош завмер на місці, думаючи, що розбудив Микиту. Але Микита навіть не ворухнувся. На долівці лежала порожня пляшка. Хлопець підійшов до дверей, що вели в комору до в’язнів, зняв ключі від колодок, що висіли коло дверей, підійшов до столу й погасив каганця, потім постояв трохи серед хати, прислухаючись, чи не прокинувся Микита, але сторож спав, як байбак. Тоді Дорош витяг з-за пазухи ключі від дверей, що він украв у дячка, а за пазуху поклав ключі від колодок, щоб часом не загубити їх у темряві, і, підійшовши до дверей комори, намацав замок.

Перший і другий ключі не прийшлися до замка і тільки третій легко зайшов у замок і зарипів, коли хлопець повернув його. Двері відчинилися, і хлопець зайшов у комору.

– Хто там? – спитав запорожець, забряжчавши кайданами. Очевидячки, він зовсім не спав.

– Тихо! – сказав хлопець. – Це я – Дорош!

– Що таке? – пошепки запитав козак, і Дорош почув, як затремтів йому голос.

– Де замок на колодках?.. Ось ключі, я одімкну.

Дорош намацав замок колодок і вже легко одімкнув його: він, провідуючи козака, добре придивився, як це робив Микита.

– А мєня? – почувся з кутка голос холопа, – забилі?

– Не забули! – відповів запорожець, – одмикай, хлопче, й москаля!

Коли Дорош ослобонив їх від колодок, всі вийшли до кімнати, де спав Микита. Дорош зачинив двері у комору на замок і повісив ключі від колодок на гвіздок коло дверей. Холоп підійшов до Микити.

– Прідавіть єго, что лі? Іш храпіт, пяная падаль!..

– Не велика слава задавити п’яного кацапа. Ти піди задави воєводу або піддячого.

– Ну, чорт с нім!.. Тєпєрь куда, мальчік?

Дорош виглянув з дверей з’їжжої на площу й прислухався. Тихо було в городі. Темні стіни й башти ледве сіріли в темному небі.

– Ідіть за мною! – пошепки сказав Дорош.

Козак та холоп, піддержуючи кайдани, щоб не бряжчали, пішли за хлопцем. Вони йшли по траві вздовж стіни, іноді спиняючись і прислухаючись. Коли вони підійшли до тайницької башти, Дорош спинився й сказав: «Тут!»

Дорош добре знав, що заховатися у такому малому городі втікачам ніде. Воєвода завтра, дізнавшись, що запорожець та холоп утекли, зачинить ворота, не випустить нікого з города і обшукає всі хати, садки й городи козаків. Через це хлопець надумав вивести втікачів підземним ходом з города. Він добре знав хід, що вів з тайницької башти до річки, бо лазив туди, коли на башті стояв його батько. Він тільки боявся тепер, щоб вартовий не почув і не зняв галасу.

Всі прислухалися, підвівши голови до башти. Але там було тихо, мабуть вартовий козак спав під тихий шум дощу. Втікачі зайшли під башту, і Дорош, ставши навколішки, помацав руками по землі і знайшов кільце від ляди. Він спробував підняти ляду за кільце, але ляда не піддавалася. Дорош мовчки взяв руку козака, що стояв коло нього, і потягнув її до кільця. Запорожець, захопивши в ліву руку кайдани, щоб часом не забряжчали, потягнув правою рукою за кільце і відкрив ляду.

Втікачі по кам’яних східцях зійшли вниз і пішли підземним ходом. Тут було холодніше, ніж на дворі, але повітря було важке, пахло цвіллю, як у льоху.

Держачись за слизькі цегляні стінки ходу, вони йшли ввесь час мовчки. Хід спочатку йшов досить круто вниз, але потім став рівний. Там було темно й так тихо, що навіть кроки босих втікачів досить гулко віддавалися під склепінням ходу. Підземний хід мав всього шістнадцять сажнів завдовжки, але їм у цій темряві здалося, що вони