Читати книгу - "Спокута"

в уяві прокручувалася кінострічка фантастичних образів: вона щосили колотить кулачками по лацканах його піджака, але за мить поступається, схлипуючи і даючи себе обійняти й поцілувати; вона не пробачила йому, а просто поступилася. Він кілька разів прокрутив цю уявну сцену, перш ніж повернувся до реальності: вона зла на нього і розізлиться ще більше, дізнавшись, що він є серед гостей. Там, на нестерпному світлі, він і не подумав, що слід негайно відмовитись од Леонового запрошення. Він машинально пробелькотів «так», а тепер йому доведеться дивитися на її роздратованість. Він знову застогнав, не хвилюючись, що його почують,— на згадку про те, як вона роздяглася перед ним — так байдуже, нібито він дитина. Авжеж. Усе тепер він бачив ясно. Намір був принизити його. Саме цей факт, неспростовний. Приниження. Ось чого вона хотіла для нього. У ній є не лише чарівність: вона — це сила, здатна підняти його з глибин або штовхнути на дно.

Але, може,— він перевернувся на спину,— не слід вірити її обуренню? Чи не занадто театрально це у неї вийшло? Безперечно, навіть у гніві, вона мала на увазі щось інше. Навіть у гніві, вона хотіла показати йому, яка чарівна в неї краса, і прив'язати його до себе. Як може він плекати надію, видаючи бажане за дійсне? Але доводиться. Він схрестив ноги, зчепивши руки за головою і відчуваючи, що шкіра холоне, висихаючи. Що сказав би з цього приводу Фройд? Щось на кшталт: вона притлумила несвідоме бажання, виставляючись перед ним з театральним темпераментом. Жалюгідні сподівання! Це радше була кастрація, вирок, а ще — він відчував це зараз — жорстоке покарання за розбиту ідіотську вазу. Йому не слід більше й намагатися знову побачити Сесилію. Але сьогодні доведеться. Так чи інак — вибору нема. Вона його за це зневажатиме. Йому слід було відмовитись од Леонового запрошення, але тоді пульс у нього підскочив, і рот пробелькотів звичну згоду. Сьогодні ввечері він буде з нею в одній кімнаті, але її тіло, яке він уже бачив: родимки, бліда шкіра, полунична пляма,— все це буде приховано під одягом. Лише він один знатиме про це, ну й Емілі, звісно. Але тільки він думатиме про побачене. І Сесилія не розмовлятиме з ним і не гляне на нього. І все одно це краще, ніж лежати тут і стогнати. Ні, не так. Буде ще гірше, але він досі прагне цього. Він повинен це відчути. Хоче, щоб стало ще гірше.

Нарешті він звівся, недбало вдягнувся і пройшов у кабінет, де сів за друкарську машинку; цікаво, якого листа слід їй написати. Як і спальня й ванна кімната, кабінет був причавлений дахом бунгало і був хіба трішки більший за коридор між кімнатами — ледь зо шість футів завдовжки і зо п'ять футів завширшки. Так само як і в двох інших кімнатах, там був просвіт — віконечко у грубій сосновій рамі. У кутку було звалене туристське спорядження Роббі: черевики, альпеншток, шкіряний ранець. Більшу частину простору займав порізаний ножем стіл. Роббі нахилив спинку стільця й оглянув стіл, наче прожите життя. На одному кінці лежали стосом аж до похилої стелі теки і зошити з останніх місяців його підготовки до випускних іспитів. Він не збирався надалі використовувати щось зі своїх записів, але з ними було пов'язано занадто багато роботи, занадто багато успіхів, і він не міг примусити себе це викинути. А ще між ними лежали його туристичні карти — маршрути Північного Велсу, Гемпширу і Суррею, і забутого пішого походу до Стамбула. Там був і компас зі спеціальними отворами для огляду: одного разу Роббі вже брав цю річ у похід, коли вирядився без карти до бухти Лалворт[19].

За компасом лежали томик поезій Одена і «Шропширський леґінь» Гаусмена. На іншому кінці столу були різні посібники з історії, теоретичні трактати і практичні інструкції з озеленення. Ще там лежало десять віддрукованих на машинці віршів, а на них — стандартна відмова з журналу «Критеріон», завізована самим містером Еліотом. Ближче до Роббі були книжки з його нового захоплення. «Анатомія» Ґрея був закладений стосиком його власних малюнків. Роббі вирішив намалювати й завчити кістки руки. Спробував розважитися, повторюючи їхні назви й бурмочучи під ніс: головчаста, гачкоподібна, тригранна, півмісячна... Його найкращий малюнок, виконаний чорнилом і кольоровими олівцями, зображав перетин травного тракту і дихальних шляхів і висів над столом, прибитий до кроков. З олов'яного кухля з ручкою стирчали олівці й пера. Друкарська машинка була відносно нового випуску, «Олімпія»; її подарував йому на двадцять перший день народження Джек Талліс, у бібліотеці перед обідом. Леон виступив з промовою, як і його батько, і, певно, була там і Сесилія. Але Роббі не міг пригадати ні слова, яке вони могли сказати одне одному. Чи не тому зараз вона злиться — бо він колись давно проігнорував її? Знову жалюгідні сподівання.

На дальньому кінці столу валялися різні світлини — вистава «Дванадцята ніч» на галявині перед коледжем (Роббі в підтяжках грає Мальволіо). Як доречно. Були там й інші фотографії — група з тридцяти французьких школярів, яких Роббі навчав у пансіоні біля Лілля. У металевій рамочці, зробленій у стилі belle epoque[20] і пофарбованій мідянкою, була фотографія його батьків, Ґрейс і Ернеста, за три дні після весілля. За ними видно переднє крило авта — певна річ, не їхнього, а далі — сушарка для хмелю. Це був гарний медовий місяць, завжди казала Ґрейс: два тижні обривали хміль з родиною чоловіка і спали у циганському фургончику, припаркованому надворі. Батько Роббі носив сорочку без коміра. Шия була замотана шарфом, замість пояса на фланелевих штанах був очкур — це надавало грайливого циганського колориту. Був круглоголовий і кругловидий, але враження справляв зовсім не веселого; його усміх у камеру був недостатньо щирий — просто ледь розтягнуті губи, і замість тримати свою молоду за руку, батько схрестив руки на грудях. Вона ж, навпаки, прихилилася до нього, притискаючись головою до плеча, й обіруч незграбно тримала його за сорочку. Ґрейс, жартівлива й добродушна, всміхнена за двох. Проте обіймів і доброго гумору виявилося недостатньо. Ернест мав такий вигляд, ніби думками був далеко звідти, і час пролетів на сім років уперед, коли батько покинув свою роботу — садівника у Таллісів,— полишив бунгало й пішов без речей, не черкнувши навіть прощальної записки на кухонному столі, кинувши напризволяще дружину й шестирічного сина — хай самі сушать голову, як жити далі.

В