Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

— Ні. Це неможливо, — сказав капітан, а командир залишків Сімнадцятого легенько торкнувся обшивки свого плаща, даючи зрозуміти, що привілей, наданий давно мертвим імператором, його не зобов’язує, і дав знак своїм людям.

Схоже, вони приготувалися до цього раніше, здалека побачивши, що вхід у долину заблокований. За спиною полковника солдати демонстративно брали в руки щити, а групки арбалетників наче самі по собі займали позиції на флангах. На барикаді, що перегороджувала вхід у долину, також почався рух. Лейтенант кае-Леваль швидкими жестами почав збирати вартівників. На кілька ударів серця запанувала тиша, цивільні біженці замовкли, із жахом дивлячись на солдатів, що готувалися до битви. Навіть тварини затихли, наче відчуваючи майбутню різанину.

— То що з нашим проходом, капітане? — полковник обвів поглядом барикаду. — Я його отримаю?

Звів брови, коли почув насмішкувате пирхання.

— Я вам дещо покажу, полковнику, — Чорний Капітан махнув на запрошення. — Ви зрозумієте.

Вони підійшли до барикади. Варгенн ішов слідом. Капітан вказав на долину широким, владним жестом. Звідси погляд мимоволі зосереджувався на дорозі, яка бігла прямо, наче стріла, а тоді починала спинатися укосами на верхівку Лиски. Командир Сімнадцятого якусь мить стояв і дивився. Люди, тварини, вози… Долина була майже п’ятдесят ярдів у довжину й десь сто в ширину, але все одно здавалося, що вона заповнена по вінця. З цієї відстані людська колона на шляху була подібна до сірої змії, що настирливо повзе вгору.

— Шістдесят тисяч біженців, може, навіть більше, — капітан говорив тихо і спокійно. — Чоловіки, жінки, діти і старці. Здебільшого — вессирці з підгір’я. Я скажу, що станеться, якщо ви спробуєте виконати наказ. Вам доведеться ввійти в долину, проштовхуючись крізь натовп цих людей, і почати сходити нагору крутим і вузьким шляхом, на якому зараз десь п’ятнадцять тисяч осіб. Вам доведеться спихати їх зі шляху щитами та держаками списів, а тих, хто опиратиметься, треба буде колоти мечами. Будуть сотні трупів, будуть тисячі поранених. Ваші вози з машинами заблокують шлях на довгі години. Купецькі фургони зазвичай зупиняються внизу на ніч, щоби тварини могли перепочити перед сходженням, а ваші коні були в дорозі принаймні два дні. Отже, ви заблокуєте шлях нагору, а це означає, що кочівники влаштують тут різанину. Переб’ють усіх старців. Дітей, жінок та здорових чоловіків візьмуть у полон і поженуть на схід. А ви, йдучи дорогою, будете на все це дивитися.

— Але…

— Ні, полковнику. Жодних «але». Найближчий а’кеер — за шість миль звідси. Це розвідка, але їхні головні сили, десь тридцять тисяч осіб, будуть тут завтра вранці. Навіть якщо ви почнете сходження зараз, то пройдете ледве дві третини дороги до того часу, коли вони прибудуть. Запевняю, що згори все буде чудово видно.

Варгенн дивився, як полковник відвертається й подає знак своїм солдатам. Щити повернулися на місце, арбалетники зайшли в колону. Він поволі видихнув.

Молодший полковник Дарвен-лав-Ґласдерн, останній живий старший офіцер Сімнадцятого Піхотного полку, стояв біля входу в долину й дивився. Вираз його обличчя був такий непроникний, що здавалося, наче він одягнув маску.

* * *

Велерґорф припинив оповідати й потягнувся за флягою. Сучий син знав, у який момент зробити перерву. Кеннет роззирнувся. Як він і очікував, чіткий стрій розсипався; здавалося, навіть пси підійшли ближче і прислухаються до оповіді. Шпигун вже не дихав важко і припинив бурмотіти собі під ніс прокляття.

— Я не знав, що Сімнадцятий мав наказ перейти гори… — почулося збоку.

Лейтенант озирнувся. Вовк.

— А ти хіба не мав іти в розвідці?

— Гавен помінявся зі мною, пане лейтенанте. Він поспішає більше за інших, до того ж каже, що чув цю розповідь вже сотню разів.

— Ти також, Вовче.

— Так, але не від того, хто стояв поруч із Чорним Капітаном і на власні очі бачив полковника лав-Ґласдерна.

Обидва глянули на десятника. Той перехилив флягу, зробив кілька великих ковтків, закрутив її, потрусив, прислухаючись до хлюпоту, неквапно відкрутив знову і зробив ще один ковток, закрутив, привісив на пояс, труснув головою, знову потягнувся за флягою…

— Варгенне…

— Так, пане лейтенанте? — татуйоване обличчя виражало абсолютну невинність.

— Якщо просто зараз не почнеш розповідати, мені доведеться підвищити когось — відразу після рапорту про трагічний нещасний випадок, який позбавив мене десятника.

— Так, — буркнув хтось позаду. — Наприклад, він міг би наштовхнутися на стрілу, яка летіла надто низько.

Кеннет легенько усміхнувся.

— Ну то що?

* * *

Варгенн дивився, як полковник розвертається і йде в бік свого загону. Темно-синій запилений плащ смутно звисав з його спини. Дивно, але здавалося, що з кожним кроком офіцер випрямляється, крокує дедалі легше й вільніше. Молодий гонець готовий був закласти свою річну платню, що на гладкому обличчі солдата з’явилася усмішка. Чорний Капітан мовчав. Хлопцю вперше спало на думку, що навіть мовчати можна дуже вимовно.

— Тепер подивимося, — буркнув нарешті капітан.

— Що, пане капітане? — відважився запитати він.

— Чи цей меекханець із заліза, чи з гівна.

— Розумію, пане капітане.

— Це добре, хлопче, це добре.

До них підійшов стурбований чародій.

— Погані новини?

— Той головний загін… Вони рушили швидко, дуже швидко. Щонайменше клусом. І розділилися на три частини, — вказав рукою на схід, захід і південь.

— Заганяють решту. Добре знають, що звідси нема куди тікати. Коли будуть тут?

— З такою швидкістю? З вершини Лиски вже, напевно, можна помітити найближчий загін. Вранці побачимо їх і звідси.

Капітан кивнув.

— Тож зачекаємо їх тут.

Якийсь час він мовчав.

— Майстре, у мене є прохання, — сказав нарешті.

— Слухаю, капітане.

— Нехай бургомістри і старости призначать по кілька людей для вбивства тварин. І нехай починають убивати вже зараз. Я не хочу, щоб це довелося робити солдатам.

— Чому?

— Люди не повинні бачити, як Гірська Варта позбавляє їх маєтності, як убиває вигодуваного з лошати коня чи ріже улюблену отару рунних овець. Такі речі повинен робити власник. Крім того, в солдатів ще буде нагода заплямувати зброю кров’ю.

— Розумію. Повідомте, коли потрібно буде підпалювати вози.

— Добре. Вози ми підпалимо наприкінці. Дим у цій долині — погана ідея.

До них наблизився полковник у супроводі трьох офіцерів.

— Капітан Ґлавеб, лейтенант кан-Поренн та лейтенант лав-Гервис, — представив їх коротко.

Ґлавеб носив чорний шкіряний панцир імперської артилерії. Без слова, лише трохи кивнувши головою, він проштовхався між ними і втупив погляд у підйом на Лиску. На засмаглому, зморшкуватому обличчі з’явилася похмура усмішка.

— Хрін там. Не зійдемо, — прохрипів, відхаркнув, безцеремонно сплюнув на землю і сказав уже нормальним голосом. — Ви мали рацію,