Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

Його командир трохи ніяково усміхнувся.

— Артилеристи. Гордість імперської армії. Такі ж недисципліновані та безцеремонні, як Гірська Варта. Лейтенант кан-Поренн командує другою ротою важкої піхоти, лейтенант лав-Гервис — ротою арбалетників.

Будь-хто міг зрозуміти це без жодних пояснень. Перший офіцер мав на собі повний бойовий обладунок піхоти: шкіряний панцир, важку, до колін, кольчугу, сталеві наголінники, шолом із бармицею. Великий щит закинув собі за спину, короткий меч пересунув наперед. Від звичайного солдата-піхотинця його відрізняла лише червона оторочка плаща. Другий офіцер носив шкіряний панцир із накинутим стьобаним жилетом, простий шолом та корд. Три тули з арбалетними стрілами обтяжували його пояс, а важкий арбалет — руку. Обидва обмежилися коротким салютом і мовчки стали збоку. Чорний Капітан зміряв їх оцінювальним поглядом, наче шукав якісь слабкості.

— Кочівники рухаються швидше, — сказав за мить, коли мовчанка стала нестерпною. — Головні сили будуть тут уранці. Окремі а’кеери можемо побачити в будь-який момент.

— Це очевидно, — не здивувався Дарвен-лав-Ґласдерн.

— Очевидно, полковнику?

— Вони прибули за здобиччю. Не за землею, а за золотом, сріблом, дорогоцінними тканинами та рабами. За стадами тварин. І все це тікає з їхніх рук. Вони знають, що ця долина — пастка з вузьким горлом, але не хочуть втратити надто багато. Тому пришвидшилися.

— Я не пущу вас нагору поза чергою.

— А черга — це?.. — полковник легенько усміхнувся і, як не дивно, не поклав долоню на руків’я меча.

— Та, в якій ви прибули. Тобто, ви зможете піднятися перед ними, — вказав на групу біженців, що саме наближалася.

— А ви? Підійматиметеся нагору останніми?

— Авжеж.

Командир піхоти переніс погляд за спину капітана і знову задивився на долину.

— Мені наказано прибути «так швидко, як удасться», капітане. Я думаю, що якщо ми опинимося нагорі раніше за Варту — це буде прийнятна швидкість… — він невесело усміхнувся. — Окрім того, ці кляті дикуни вперше не зможуть бігати від нас по всьому полю битви. Якщо вони захочуть сюди ввійти, ми відчуємо їхній сморід по-справжньому близько. Нарешті буде нагода привітати їх, як годиться.

Капітан просто кивнув.

— Будете захищати вхід?

Полковник обмінявся поглядами зі своїми офіцерами.

— А вам потрібні колеса від возів?

Меекханська піхота славилася двома речами. Непоступливістю в бою і вмінням поставити шанці навіть посеред моря. Техніку будування окопів, захисних валів, палісадів, уміння створювати захисні лінії в голому полі за допомогою лопат і сокирок солдати тренували нарівні з володінням мечем, щитом та списом. Старе прислів’я стверджувало, що за три години меекханці здатні збудувати окоп, а за три дні — поставити фортецю.

Тут справу полегшували біженці. Сотні возів уже стояли поблизу входу в долину. Полковник відразу вислав туди солдатів, які почали обирати серед них найкращі для оборони. У першій лінії мали стояти найважчі, переважно купецькі, із товстезними бортами та днищами. Як тільки відібрані тридцять фур утворили півколо назовні в’їзду, з єдиною щілиною, крізь яку все ще пропускали біженців, у діло пішли лопати. Під кожним колесом викопали яму, після чого вкопали їх по маточини в землю. Перед захисною лінією блискавично виник рів, а викопана земля пішла під фургони, унеможливлюючи прослизання під днищами. Усі вози поєднали між собою мотузками й ланцюгами, а довгі дошки, зняті з інших фургонів, використали для закриття проходів поміж ними і для того, аби вище звести борти. Що кілька кроків на возах монтували дашки, які мали захищати солдатів від спадаючих згори стріл. Уздовж усіх шанців стукали молоти, лопати вгризалися в землю. Спостерігаючи, як солдати виламують дишла з решти возів, гострять їх і вбивають перед барикадою, Варгенн готовий був повірити в ті три дні й фортецю.

Питання про колеса не було просто риторичним. Із возів, що мали згоріти, знімали колеса, стягали обручі й гострили спиці. Пізніше колесо втикали сторчма в землю. Чотири чи п’ять таких гострих знарядь, що стирчали із землі, могли сповільнити будь-яку атаку.

На відстані ста ярдів від лінії оборони робили свою справу кількадесят солдатів із широкими бурами. На кожну яму глибиною в дві стопи та шириною в десять пальців у них ішло дві хвилини.

Чорний Капітан мовчки спостерігав за всіма цими діями.

— Я чув, що з кожного піхотинця, в якого знаходять такий бур, кочівники живцем обдирають шкіру. Але ширяться чутки і про те, що перед битвою маршу кількадесяти солдатів із таким спорядженням перед нашими лініями вистачає, щоб вершники не відважувалися атакувати. Коні ламають ноги. Паршива справа — така яма.

— Така ж паршива, як стріла в животі? — почулося позаду них.

Офіцер не озирнувся на чародія.

— Про це треба запитати коней, майстре. Вони далеко?

— Десять миль. Трохи сповільнилися. Але окремі а’кеери — ближче. Чотири чи п’ять миль. Це все, що мені відомо.

— Вони не намагаються нас надурити?

— Вони ще не знають, що ми тут. Я лише прислухаюся, не репетую й не відсвічую Силою, — чародій усміхнувся самими губами. — Насправді я не відважуся цього зробити. Їхні шамани винятково потужні. Але навіть вони не відчують мене, поки я сам не почну накладати закляття. Тут є кілька тих, хто трохи користується Силою, а окрім того, таке скупчення нервових і переляканих людей завжди викликає замішання в аспектованих джерелах. А зрештою, навіщо їм ховатися? З вершини Лиски вже точно видно більшість загонів, маскування за допомогою магії — марнотратство. Вони й так упевнені, що з першою ж атакою ввійдуть у долину й почнуть просто збирати трофеї.

Варгенн відкрив рота, перш ніж встиг зупинитися.

— Майстре, звідки ви знаєте, що вони впевнені?

— Бо вони співають, — чародій знизав плечима. — Я їх чую.

Не знаю слів, але це радісні, бойові пісні, такі, які супроводжують переможну війну, — його очі потемнішали. — Коли людина чує такий спів з уст ворожої армії, то знає, що її країна програє. Вони йдуть сюди за здобиччю та вбивствами.

Ніхто нічого не додав. Не було сенсу заперечувати.

* * *

— Відпочинок!

Наступна пробіжка скінчилася після довгого прямого відрізку. Дорогу тут будували за найкращими імперськими взірцями, вона була тверда та рівна, наче стіл, з висадженими на чітких відстанях деревами, що давали тінь. Не біг, а приємна прогулянка.

Кеннет кількома нетерплячими жестами змусив людей трохи розступитися. Навіть під час бігу підтюпцем ті змінювали свої позиції, щоб опинитися ближче до Велерґорфа.

— І коли ви побачили перших се-кохландійців? — запитав лейтенант, вишикувавши загін.

— Ближче до ночі…

* * *

Вони з’явилися раптово. Темна пляма відірвалася від лісу, що даленів на виднокраї, та