Читати книгу - "П'ять четвертинок апельсина"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я робила все це зовсім без злого умислу. У мої плани не входило завдати їй шкоди, а тільки дезорієнтувати, обдурити, заставити повірити, що той уявний напад був справжнім, і що то вона несвідомо переставила предмети, розкидала одяг, перевела годинник. Від батька я знала, що інколи вона щось робила, а потім не пам’ятала про це, що від сильного болю в неї з’являлися проблеми з зором, а надто вже з пам’яттю. Годинник у кухні міг раптом здатися їй розбитим навпіл – одна половина тут, а інша – зникла, замість неї вона бачила порожню стіну. А ще винний келих міг сам по собі перейти з місця на місце, з одного боку тарілки на інший. Або з обличчя, звичайного людського обличчя – мого, батька чи Рафаеля з кафе – половина рис раптом стиралася, наче після якоїсь моторошної операції. Або ж пів-сторінки кулінарної книги зникало, коли вона читала, і літери хаотично стрибали перед очима.
Звичайно, тоді я цього не знала. Я вичитала про це з її альбому, з начерканих поміток, деякі з яких були дуже відверті, майже відчайдушні – о третій ранку можливо все, а інші своєю відстороненістю нагадували нотатки клініциста, який описує симптоми з холодним інтересом науковця.
Я розбита навпіл, мов циферблат.
11
Коли я вийшла надвір, Ренетт і Кассі досі спали. У мене залишалося десь півгодини, щоб зробити свою справу до того, як вони прокинуться. Я подивилась на небо – воно було чистим і зеленуватим, із блідо-жовтою смугою на горизонті. Сонце встало десь хвилин десять тому. Треба було поспішати.
Я взяла з кухні відро, взула клоги, що стояли на килимку біля дверей, і щодуху побігла до річки. Я зрізала шлях через поле Ур’я, де росли волохаті соняшники, поки ще зелені під блідим сонцем. Я пригиналась, і за зеленою гущавиною мене не було видно, хоч відро стукало по литках на кожному кроці. Я добігла до Стоячих Каменюк менш ніж за п’ять хвилин.
О п’ятій ранку Луара ще в димці, спокійна та величава. Вода в цю пору дня чудова, прохолодна й заворожливо прозора, а піщані береги височіють, як загублені континенти. Вода пахне ніччю, там і тут відлиски вранішніх променів утворюють слюдяні тіні на її поверхні. Я стягнула одяг і взуття й критично огледіла воду. Вона мала оманливо спокійний вигляд.
Стовп Скарбів розташовувався приблизно на відстані тридцяти футів[19] від берега, а вода біля його підніжжя була підозріло шовковою – точна ознака того, що зараз там сильна течія. Я подумала, що можу втопитися. І ніхто не знатиме, де мене шукати.
Але вибору в мене не було. Кассі кинув мені виклик. Я мала платити за себе сама. Як інакше мені це вдасться без кишенькових грошей, якщо не завдяки гаманцю в скарбниці? Певна річ, він міг його вже звідти забрати. Якщо так, довелося б ризикнути й пошурхотіти в материній сумочці. Але це зовсім безрозсудно. Не тому, що крадіжка вважалась у неї особливо тяжким гріхом, а через її феноменальну пам’ять на цифри. Вона знала суму у своєму гаманці до останнього сантима. І одразу б здогадалася, якби я щось звідти взяла.
Ні. Треба було дістати скарбничку.
Відтоді як Кассі та Ренетт закінчили початкову школу, походи на річку стали нечастими. У них з’явився свій скарб – дорослий, – і вони таємно з цього раділи. У тій коробочці зберігалися монетами кілька франків, не більше. Я розраховувала на недбалість Кассі та його впевненість у тому, що, крім нього, ніхто не дістанеться до коробки, прив’язаної до стовпа. Я була впевнена, що гроші й досі там.
Я ковзнула з берега у воду. Там було холодно, і річкова муляка сочилася крізь пальці ніг. Я брела, допоки вода не стала мені по пояс. Тепер течія нагадувала нетерплячого пса на повідку. Боже, вона й справді була такою сильною! Я вхопилася за перший стовп, відштовхнулась від нього у напрямку течії й зробила ще один крок. Я знала, що попереду точка, де неглибокі спокійні води Луари ставали дибки й сунули в небуття. Кассі, коли діставався до того місця сам, завжди прикидався, ніби тоне – занурювався в матову воду, боровся, кричав із повним ротом брунатної луарської води, що цівкала з його вуст. Йому завжди вдавалося обдурити Ренетт – вона щоразу верещала від жаху, коли він зникав під поверхнею води.
У мене ж часу викаблучуватися не було. Пальцями ноги я намацала потрібне місце. Тут. Гребучи проти течії, від першого поштовху просунулася якнайдалі, праворуч від Стоячих Каменюк. Ближче до поверхні вода була тепліша, а течія слабша. Я поволі пливла по дузі, від першої Стоячої Каменюки до другої. Каменюки стояли одна від одної на відстані максимум чотири метри, і дистанція між ними й берегом була не однаковою. Добре відштовхнувшись від стовпа, я могла пропливти метри зо два, націлюючись трохи вище за течією, щоб потік прибив мене до наступної каменюки в потрібний момент і я вчасно повторила те саме. Як маленький човник, що змагається з сильним вітром, я в такий спосіб кривуляла до Стовпа Скарбів, відчуваючи, що течія щоразу стає сильнішою. Я вже хекала від холоду. Нарешті дісталася до четвертого стовпа, готуючись зробити останній ривок до цілі. Коли течія понесла мене до Стовпа Скарбів, я зненацька відхилилася від курсу й раптом відчула напад всеохопного жаху – мене несло вниз за течією до головної річкової воронки, а руки й ноги просто бовтались у воді. Задихаючись, майже ревучи від паніки, я зуміла підштовхнути себе ближче до Стовпа Скарбів і схопилася за мотузку, якою до нього була прив’язана скринька. Торкатися її було неприємно – вона поросла водоростями й стала слизькою від брунатної річкової муляки, – але завдяки їй я змогла маневрувати навколо стовпа.
Я затрималась там на хвилину, заспокоюючи
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «П'ять четвертинок апельсина», після закриття браузера.