Читати книгу - "Покохай мене, Юлія Бонд"

Його пальці зачіпають моє стегно. Шкіра там, куди він доторкнувся через шар одягу, починає горіти. Я намагаюся ігнорувати прискорений стукіт серця, як і намагаюся не дивитися на Данила. Але нічого не виходить. Погляд мимоволі приковується до сильних рук з хитромудрими венами.

***

У салоні смачно пахне. Грає спокійна музика. Притулившись спиною до прохолодного шкіряного сидіння, я обіймаю себе за плечі обома руками та засинаю.

Плавні похитування, легка вібрація заколисують як дитину. У проміжку між свідомістю та глибоким сном я запізно згадую, що треба було попросити Данила відвезти мене додому одразу після Олеся. Але він начебто й так це знає.

Прокидаюся через незручну позу. Шия затекла, спина болить у районі попереку. Хочу перевернутися на інший бік і розумію, що й досі перебуваю в машині.

Розплющивши очі, фокусую погляд на лобовому склі: упершись стегнами на капот, Потоцький курить сигарету. Повернутий до мене спиною. Місячне світло описує його силует. А я залипаю на мужньому профілі, розглядаю його, доки мене ніхто не бачить.

Я можу собі скільки завгодно брехати. Можу брехати Люді та навіть йому. Але серце не обдуриш, воно щораз зворушливо стукає в грудях, варто трохи затримати погляд на Потоцькому або просто почути його голос: низький, іноді до хрипоти, особливо коли шепоче.

Данило так і не відвіз мене додому. Замість дев'ятиповерхівки у спальному районі привіз до старого ставка. Це той самий ставок, куди ми любили збігати з Данилом, коли ще зустрічалися до того, як він одружився. Про це місце ніхто не знає, окрім нас двох.

Бентежливий стукіт серця не заспокоїти. І за ідеєю зараз я маю бути розчарованою, що замість відвезти мене додому, Данило вирішив згадати минуле, влаштувавши нам двом дежавю. Але я чомусь усміхаюся. Нехай буде так, можливо, нам це зараз потрібно.

Виходжу з машини. Данило навіть голову не повертає в мій бік, хоча точно чув, як грюкнули в його "Ровірі" дверцята.

Рівняюся з Потоцьким. Стегнами упираюся на капот, як він. Мовчу, чекаю, що він щось скаже.

Замість тисячі слів Данило обіймає мене однією рукою.

Я кладу голову на його плече і думаю: які ми всі дурні.

Нещаслива Людка. Не дуже щасливий Данило. І я із погано заштопаними ранами на серці.

Топчемося в цьому болоті. Робимо один одному боляче, але навіщо? Може, це такий особливий вид мазохізму?

Ні, ну зі мною все зрозуміло. У мене там нерозділене кохання і незакритий гештальт. З Людкою все теж більш-менш ясно. Вона любить чоловіка, намагається утримати його за всяку ціну. А Данилу навіщо вся ця лабуда? Якісь дешеві пристрасті бразильські, зовсім не по-дорослому.

Тиша не напружує. Поруч із ним мені по кайфу навіть просто мовчати. Зараз, коли він не намагається зламати мій бар'єр і знести до біса нашу хитку френдзону, я реально почуваюся комфортно.

“Я хочу, щоб ти мені пообіцяла ніколи не зв'язуватись із моїм чоловіком”, – згадую слова подруги.

Цікаво, а я вже порушила цю обіцянку? Чи поки що семимильними кроками підбираюся до червоної лінії?

Чим більше я намагаюся триматися від Данила якомога далі, тим сильніше він до мене наближається.

І річ навіть не в Люді. Абсолютно ні. Я сама так хочу. Хочу не підпускати його близько, щоб він більше ніколи не зміг зробити мені боляче.

Якщо я йому зараз повірю, то мене затягне в болото по самі вуха. Я знову закохаюся в нього як дівчинка, а може, весь цей час я і не переставала його любити? Хтозна. Місяць тому про подібне я навіть не дозволяла собі думати, але зараз, коли в душі коїться бог зна що, я сама вже нічого не розумію.

– Додому відвезеш?

– Давай ще трохи побудемо тут, – просить він і я зітхаю, щокою боягузливо притуляюсь до його напруженого біцепса. Його сорочка так смачно пахне.

– Чому ви вирішили розлучитися? – Не те щоб мені сильно хотілося ритися в чужій брудній білизні, але цікаво, так.

– Бо все дістало.

– Довго ж ти терпів.

Посміхнувшись, Данило повертається до мене обличчям. Рукою торкається вилиці. Я тону в цій ніжності. Ловлю кожну мить. Можна я трохи обдурюсь, уявлю, що нам знову по двадцять і не було ніяких Люд, весілля, та іншого, що в реальному житті не можна закреслити?

Данило прибирає руку від мого обличчя. Його погляд стає похмурим, від нього ніби віє холодом.

– Три місяці тому Люда зробила аборт. Вагітність була не від мене.

– Звідки ти знаєш, що не від тебе? – Осікаюсь. Ми надто про особисте. – Вибач, я не повинна нічого питати.

– Я не можу мати дітей, Насте. Дізнався про це нещодавно.

Закинувши голову, Потоцький дивиться на зірки.

Я бачу, як йому неприємно говорити на цю тему. Все це так по-живому. Без анестезії. Йому точно боляче, так.

– А я одружився, думавши, що Люда вагітна. Піздець…

Мовчу. Мені нема чого сказати. Занадто багато для однієї розмови. Таргани в моїй голові просто розбіглися на всі боки. Я не розумію, що відчуваю. Все це так… пізно?

– Її батько багато для мене зробив. Допоміг заробити перші гроші. Я завжди знав, що Люда кохає мене. Не відпустить. Потім звик.

– А ти… ти її колись кохав?

Запитую, прикушую губу в очікуванні відповіді. Якщо Данило зараз відповість, що кохав, я натисну зубами на губу ще сильніше – так, щоб до крові. Ненавиджу коли мені морально боляче.

Потоцький, повернувши погляд на моє обличчя, насмішкувато посміхається.

– Кохання не існує, Насте. Це вам, дівчаткам, хочеться думати, що вас люблять. Ви вірите в це кохання як маленькі. Знаходите собі мужика, вішаєте на нього весь набір кліше та штампів, які почерпнули з книг та фільмів про цю романтичну хрінь. А потім ображаєтесь, коли ваші очікування не виправдовуються.

– Якщо кохання немає, тоді що є? Що людей змушує бути разом?

– Розрахунок. Є комфорт, порозуміння. Гроші. Та багато чого, Насте. Ви це все називаєте коханням.